Політолог і громадський активіст Тарас Случик про вибори, молодь у політиці, новий парламент й майбутнє України у традиційній рубриці АН "Фіртка" ШІСТЬ запитань.
Україна вийшла на фінішну пряму парламентської виборчої кампанії. Чи можеш вже сформувати якусь оцінку того, що відбувалося впродовж цих місяців? Та й загалом, як можна охарактеризувати цю виборчу кампанію?
Правдоподібно, що ті вибори, які відбудуться 28 жовтня, будуть для опозиції програшними. Але опозиція програє їх не тому, що вона не може набрати необхідну кількість голосів, а тому, що вона не хоче.
Тут все дуже просто. Якщо опозиція отримує 226 голосів, то вона змушена буде формувати уряд. А тепер уявимо, як треба буде доносити своїм виборцям, коли буде відеоряд і поряд за одним столом сидітимуть Віктор Янукович – Президент України, голова Адміністрації – Льовочкін і збоку прем’єр-міністр України, який буде від опозиційних сил.
Далі, треба буде брати спільну відповідальність за все, що відбувається в країні. А враховуючи те, що фактично вже почалася президентська гонка, то брати спільну відповідальність з Януковичем ніхто не захоче. Тому краще бути в опозиції, сказати всім, що в «нас забрали перемогу», мати моральне право робити заяви і гасла, а ніж брати спільну відповідальність і цим самим готуватися до виборів Президента.
Парламентська виборча кампанія дорога і ставки ростуть. А президентська кампанія буде ще дорожчою, тому, що на кону стоїть набагато більше. Де-факто країною керує президент.
Тому лідери політичних партій думають не про 2012 рік, а про 2015. Втім, це їх і вбиває. Тому, що замість того, щоб думати широко і далеко (скажімо, на 2017 рік), вони думають тільки про те як забрати приз – президентську владу. Але дальше вони не знають, що з нею робити.
Якщо ми почитаємо програми політичних партій, то побачимо дуже цікаву річ. Скажімо, партія УДАР, яка вважає себе альтернативою до опозиції, і до влади, насправді, вона нам ніякої альтернативи не пропонує. Тому, що на біл-бордах політичної партії УДАР що пише? Є цікаві біл-борди, де пише, що ми прийшовши в парламент будемо лобіювати питання створення першого робочого місця для випускників ВНЗ. Хочу нагадати пану Кличку, що є вже закон України про перше робоче місце, який прийнятий у 2010 році. Тому навіщо обіцяти те, що вже зроблено.
Є інші питання. Альтернатива – не тільки у тій частині, що ми візьмемо владу і наскільки ми хороші, то значить влада стане тоді хорошою. Проблема в тому, що люди, які балотуються зараз у списках і від влади, і від об’єднаної опозиції, і від УДАРу, всі вони вже давно в політиці.
Подивіться на перших п’ять людей у списку Об’єднаної опозиції «ВО Батьківщина». Це ті люди, які вже давно в політиці і вони вже мали шанс реалізувати себе, як державні діячі, втілити ті принципи і цінності, які вони декларують у своїх програмах, але вони цього не роблять.
Стоїть питання чи вони будуть це робити знову – в другий і в третій раз.
Чому так відбувається? Відповідь дуже проста. В українців є політична амнезія. Люди не знають політичної історії. Вони її просто забувають.
Зміст виборчої кампанії не помінявся. Помінялись гасла. Вони стали більш емоційними. З’явився новий ворог. У когось колись ворогом був Ющенко, а тепер це Янукович. Тобто, сам зміст політики так і не помінявся.
Ти активна молода людина. Наскільки молодіжне середовище є політично активним сьогодні? Як на ці вибори реагує молодь і що вона очікує від них?
Я дуже часто чую від лідерів молодіжних організацій і просто молодих людей такі слова: «Ну прийдемо ми, проголосуємо і що? Якщо немає з кого вибирати. Обличчя не помінялись. Навіщо я витрачатиму свій час?». І цю пасивність розвинули політики. Вони змусили людей вірити у те, що вони ні на що не можуть вплинути і нічого не можуть змінити. Політикам це вигідно через те, що вони можуть контролювати і організовувати свій електорат коли їм це потрібно. І все.
Якщо людина йде на вибори, вона зазвичай цікавиться наперед за кого голосувати. А якщо людям вселили віру, що вони не можуть нічого змінити, то вони приймають рішення у день голосування. І виходить, що це є не зовсім свідоме рішення.
Так само і молодь. Зараз потрібно відродити надію у молоді, що вона може впливати і що кожен її голос є важливим. У нас виходить так, що половина з тих молодих людей, які мають право голосу, вони просто не підуть на дільниці. Єдина причина чому молодь не йде на вибори - вона не бачить політичних лідерів, за які готова голосувати. Чому? Тому, що ці політичні лідери спілкуються з молодими людьми мовою, яку вони не розуміють. Вона не бачить тих політичних лідерів, які їй цікаві. Тому, що всі ці лідери формували своє бачення і свої цінності ще в часи СРСР і тому вони не спроможні думати новими категоріями, такими як думає молодь.
Для прикладу, є такий цікавий проект «Сampus 3.0», коли політичні лідери в студії спілкуються з молоддю. Такі досвідчені політики, як Сергій Тігіпко, Микола Палійчук, той же Віталій Кличко, після цих ефірів виходили зі студії мокрими. Тому, що вони зрозуміли, що вони абсолютно не говорять про ті речі, які цікавлять молодь. І молодь задає такі питання, на які у них немає відповіді взагалі.
Їм цікаві інші речі. Головним чином практична реалізація цих речей, а не пусті гасла. А політики не можуть дати відповідь на таке просте запитання чому вони пішли в політику, маючи до цього часу успішну кар’єру бізнесмена чи спортсмена.
А молоді політики? Все ж таки за 20 років незалежності якась генерація молодих людей у політиці вже є.
Я бачу зараз на мажоритарних округах в окремих областях людей, які є дійсно молодими політиками. Вони народились десь у 80-х рр. Вони пробують йти на вибори, але програють.
Втім, таких людей, які б дійсно претендували на якесь прохідне місце у списку чи на мажоритарці, я не бачу зі сторони жодних українських політсил. Переважно, ці всі лідери, можливо вони і є молодими за віком, але вже мають певну політичну історію.
Скажімо, Сергій Тігіпко, він також вважався молодими новим політиком, але він займається політикою ще з 1990-х рр. і він активно тоді впливав на процеси. Тому він далеко вже не молодий політик. Так само і Віталій Кличко, який в інтенсивній політичні діяльності вже п’ять років. І таких прикладів безліч.
Питання в тому, як мобілізувати молодь, щоб вони зробили свій вибір і унеможливити фальсифікації. Набагато легше провести фальсифікації, якщо є пусті лінійки у списку виборців. Тому молоді треба йти, голосувати і давати шанс тим політикам, які можливо навіть і не виграють. Головне прийти на вибори. Адже роблячи цей вибір, молодь демонструє свою позицію, убезпечує себе від того, що в неї крадуть голос і привчається до того, що потрібно йти голосувати. Це має бути певний ритуал.
Політики виграють тоді, коли низька явка виборців, яка дозволяє легше сфальсифікувати вибори і вона показує низький рівень легітимності до системи.
Недавно прочитав книжку Богдана Гаврилишина «Залишаючись українцем», мені сподобались одні слова. Коли він поїхав в одну африканську країну, зустрівся там із активними молодими людьми. Після цього зробив висновок, якщо ви хочете побачити якою буде країна через 10-15 років, то запитайте в її активної молоді, якою вона хоче бачити країну і яких успіхів хоче досягти. Ось так.
Яке бачення України має сучасна молодь? Та й чи загалом вона його має?
Вона його має. Але є одна проблема – велика кількість молодих людей хоче виїхати з України, бо вона не бачить шляхів розвитку тут. І тому на даний момент, вона взагалі не думає про політику, а думає як заробити гроші і виїхати закордон.
Країна просто вбиває шляхи самореалізації і заставляє покидати її. А це близько 40% молодих людей.
І якщо така тенденція збережеться, то через 10-15 років, коли настане час міняти політичну еліту і систему, не буде людей, які будуть готові взяти на себе відповідальність за країну. І це не тільки у сфері політики, але й бізнесу, освіти, журналістики. Тут є проблема. Бо у нас не буде ефективних менеджерів. І навіть якщо ми захочемо щось зробити, то у нас не буде змоги це робити.
Ті люди, які дійсно чогось прагнуть покидають країну. Тому наше завдання за ці роки зробити так, щоб ця молодь, якій зараз 20-30 років, залишилась в Україні, розвивалася тут і будувала європейську країну тут.
Першим кроком тут буде, щоб молодь не розчарувалася у виборах. Втім, припускаю, що великого розчарування і не буде. Бо усі вже зрозуміли, що де-факто ця політична система не дозволяє змінювати політичні обличчя.
Недавно Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова і Фонд Демократичні ініціативи імені Ілька Кучерівка провели опитування. Там було запитання наскільки люди очікують зміни політичних облич. Майже 40% громадян сказали, що вони нічого не очікують. І тільки 20% говорили про кардинальні зміни. Тобто люди вже не бачать вибори, як механізм зміни політичної системи в Україні. І це погано, тому що це може призвести до бунтів. А це вже не можливо контролювати. Переважно всі революції закінчувались трагічно.
Тому й стоїть питання, як поміняти систему демократично через вибори, і як молодь має прийти на них.
Цьогорічна парламентська виборча кампанія характеризується великою кількістю «чорного» піару. В тому числі і на Прикарпатті. Як вважаєш, чому так відбувається?
Якщо подивитись на всю виборчу кампанію і політичну рекламу за ці три місці, то ми побачимо дуже цікаву тенденцію. Гасла абсолютно не помінялися. Вони абстрактні, такі як і були. Але, люди почали психологічно втомлюватися від таких абстрактних речей. Тому політики вирішили, якщо люди втомилися, то потрібно надати гаслам якогось емоційного забарвлення. Тобто, давайте додамо кампанії трохи чорного піару. Ми це бачили на Коломийщині, в Долині, в Івано-Франківську.
Але є інша проблема. Люди втомилися не тільки від гасел, але й від постійного негативу у ЗМІ. За останні три роки спостерігається просто неймовірна кількість негативної інформації. Люди шукають емоційного забарвлення. Якщо не позитиву, то наприклад інформації такого характеру, як, скажімо, «Доній гей», чи порівняти Сича із якимось птахом.
Насправді ж люди хочуть надії, змісту і пропозиції, а не абстрактних гасел і чути про те, що все пропало, що це останній вибори, останній бій, останній рубіж.
От коли починалася кампанія політичної партії «УДАР», то ми бачили такий американський стиль цієї виборчої кампанії – «політика може бути щирою». Це хоч і було черговою абстракцією, але воно дуже відрізнялося на фоні всієї іншої реклами.
Ці вибори можна трішки порівняти з виборами 2004 року. Теж було дуже багато «чорнухи», замовних матеріалів і джинси.
Але оскільки люди вже пройшли це (ці всі листівочки і штампи), вони зрозуміли, що це все не щиро.
Зараз же цього політичного негативу вже настільки багато, що стає аж відразно.
Люди хочуть бачити лідерів наживо, а в нас вони навчилися вести віртуальні кампанії – виступати на телебаченні, давати інтерв’ю, фотографуватися для біл-бордів, але аж ніяк не зустрічатися з людьми. 2004 рік був добрий тим і чому частково виграв Ющенко, що він йшов у народ. І це було ефективно. Він розумів, що живий контакт з лідером дає набагато вищий рівень довіри, ніж фотографія.
Коли виборці бачать лідера у себе в дворі, для прикладу, то вони розуміють, що він досяжний, до нього можна прийти із конкретним запитанням.
Тому люди наче і втомилися від політики і політиків, але вони все ж таки хочуть бачити цих політиків серед простих людей.
Втім, політики не готові до такої діяльності. Вони не готові вийти на дебати, вони не готові задавати питання, щоб їм задавали питання. Вони не готові пояснити чим вони відрізняються від конкурентів.
Ми це бачили в Долині, коли провели дебати. Політики неготові до публічної діяльності.
Тому, що бачать політику, як бізнесплан. Є чітка стратегія, чіткий план, біл-борд. Все. Все по плану.
А коли ми їх зібрали в одному приміщенні, заставили один одному ставити питання, то вони зрозуміли, що не так вже й легко за три хвилини донести свою думку, не так легко задавати власні, не заготовлені питання, які не написані прес-секретарями.
Політики не готової до реальної політичної діяльності. Насправді, вони зовсім не політики.
Треба відновлювати традицію дебатів на площах перед виборцями. Коли політик виходить віч-на-віч із громадськістю йому треба думати і відповідати на запитання. А це вже важко. Бо у ВРУ зараз думати не треба, а потрібно просто натискати кнопку.
Твій прогноз. Чого варто очікувати українцям після 28 жовтня? Якою буде діяльність ВРУ нового скликання?
Прогнозую, що після 28 жовтня ми отримаємо такий собі «тягучий парламент». Він буде нудний, там прийматимуться якісь рішення, відбуватимуться незрозумілі зміни коаліцій, депутатських груп і фракцій. Ситуація буде, на кшталт, мажоритарки 2002 року.
Насправді ж і опозиція не буде опозицією, і влада не буде владою. Всі будуть опозиційні один до одного.
Думаю, що головне завдання зробити так, щоб Янукович не зміг отримати 300 голосів. Бо якщо він отримає ці голоси і таким чином зможе внести зміни в Конституцію, то виборів в Україні після 2012 року вже більше не буде.
А загалом, весь парламент перетвориться на трибуну для обговорення того, хто ж стане президентом.
Втім, на мою думку, громадянам слід звернути увагу не на це. Гравці на президентську кампанію вже зрозумілі – це лідери політсил, які прийдуть у парламент.
Насправді, громадянам увагу треба зосередити на майбутніх виборах до органів місцевого самоврядування. Ці вибори набагато важливіші. Вони можуть стати шляхом до формування нової еліти. Тому, що після 2015 року йде 2017 – чергової вибори до ВРУ. І та політична еліта в органах місцевого самоврядування, пройде випробування владою на місцях, тоді вона зможе претендувати на якісь місця в вищому органі законодавчої влади.
Тому людям треба думати про місцеве самоврядування. Ця канва про вибори до місцевих органів влади не буде в медійному дискурсі. Його заповнять вибори Президента. Це буде певна технологія для того, щоб не допустити нові обличчя в місцеве самоврядування.
Для чого громадянам потрібно думати про вибори до місцевих рад? По-перше, щоб виховати себе, щоб люди зрозуміли, що вони можуть задавати запитання, а політики на них повинні відповідати. По-друге, як засвідчує практика більшість нардепів вийшли саме із депутатів місцевих рад. Тобто, ще раз наголошую, таким чином відбувається формування нової політичної еліти. Тому тут потрібна особлива увага зі сторони громадян. Якщо депутат місцевої ради за 5 років не зміг втілити навіть частини обіцяного, то він немає морального права балотуватися до ВРУ, бо він просто не пройшли випробування владою.
Новий парламент, мабуть, матиме три основні риси. Перша – знову нехтуватиме своїм регламентом. Друге – ми побачимо, те, що там знову формуватимуться окремі групи, з якими всім доведеться домовлятися і опозиції, і владі для того, щоб «протягнути» якесь своє питання. Лідери цих політичних групок намагатимуться йти у серйозну, відкриту політику. Можуть з’явитися нові політичні лідери, про яких ми ще не знаємо. Припускаю, що це будуть мажоритарними.
Третє – влада намагатиметься зробити сильну жорстку більшість, опираючись, в тому числі, на мажоритарку. Але, мажоритарний депутат хитрий. Він розуміє, що йому потрібно бути там, де влада. І якщо тільки він відчує, що у Партії Регіонів зникає ця влада, а президентом України може стати не висуванець ПР, а будь-хто інший, мажоритарник зразу ж перебіжить до переможця. Це може призвести до того, що ми не побачимо прийняття у ВРУ цього скликання якихось серйозних питань. Їхня ціна буде дуже дорогою. Умовно кажучи, зі стома мажоритарниками дуже дорого домовитись.
Інша річ, мажоритарники дуже свободолюбові. Вони розуміють, що вони нікому нічого не винні, а з іншої сторони вони розуміють, що є виконавча влада, яка керує в країні, є чітка вертикаль, а тому з нею потрібно домовлятись, зберігаючи при цьому баланс незалежності. У кожного є свої власні інтереси. Тому і відбудеться зміна оцих груп і фракцій.
От зараз ми бачимо заяви УДАРу про те, що він не готовий наперед підписувати меморандум про коаліцію. У партії розуміють, що вони стали великим гравцем. І тепер з ними треба домовлятись. Рейтинги партії ростуть, а рівень довіри вищий, ніж у всіх інших політичних гравців.
І тому, відчуваючи свою силу, УДАР намагається інших узалежнити від себе, а не навпаки. Але тут інша проблема. В списку УДАРу зараз люди з різними політичними історіям, поглядами і цінностями. І, насправді, І ПР, і УДАР, і Об’єднана опозиція не є однорідними політичними силами. Вони взагалі не є політичними партіями. Це просто групи людей, яких об’єднує одна ціль – отримати владу. Але, зайшовши у ВРУ, отримавши мандат, вони розуміють, що їхні спільні цілі на цьому закінчились. Все. Ці люди просто побудували структуру, яка об’єднує всіх навколо одного бренду. У когось – це Юлія Тимошенко, у когось Віталій Кличко, у когось Віктор Янукович. У них немає спільності. Вони грають на полі 450. І тепер вони окремі гравці.
Проблема зараз у тому, що партії, які створюються в Україні, вони створюються на рік, на п’ять, а не на 20, 50 чи більше. Люди, які їх створюють, створюють їх для себе. Вони не мають бажання залишити якийсь слід в історії. Вони мають бажання виключно владу для того, щоб вирішити власні питання. Вони не хочуть залишити сліду в історії. У протилежному випадку. Людина б розуміла, що вона має збудувати структуру, яка існуватиме й після того, коли вона піде у політичне небуття.
В Україні немає партій, які засновані на певних принципах (звичайно, що має бути лідер, але й має бути система, яка при зміні лідера дозволить партії й далі існувати на тих же засадах) тому, що їх ніхто зараз створювати не хоче. Також тому, що люди, які зараз творять партії звикли до радянських штампів, що партія – це інструмент для того, щоб вирішити власні інтереси. Нічого більше.
Вони не можуть звикнути до того, що партія програми пишеться не день-два, а рік-пять. Вони не можуть звикнути до того, що передвиборча програма це не програма партії, в якій описано зміст, цінності, принципи, структура.
В таких категоріях політичні партії в Україні не мислять, на відміну, від європейських колег, які зрозуміли, що потрібно будувати потужні структури, які працюватимуть роками і так вони зможуть рекрутувати еліту, вчити її. Наприклад, молодіжні крила партій – це повинен бути кадровий потенціал, такий собі партійний університет, де готують до партійної діяльності. Тому, що політика – це професія, до неї потрібно готуватися.
В Україні таких молодіжних крил немає, якщо є, то вони умовні – не мають жодного змісту. Це свідчення того, що партії не думають ні про молодь, ні про своє політичне майбутнє, вони є просто клубом за інтересами. А люди втомилися від того, що немає змісту.
Тарасе, твій рецепт подолання існуючої кризи в суспільно-політичному житті України.
Як з цього вийти є простий рецепт. Перше, кожному треба виконувати свою роботу. Журналістам – чесно виконувати свою роботу, бізнесменам – чесно виконувати свою роботу. Почати, нарешті, цікавитися політикою. Друге, просто читати програми і приймати рішення не з 50 гривень і не з біл-борду, а з того, що написано в програмі.
Третє – давати шанс новим політикам, дійсно новим і іншим. Тим, які ще не були у владі. Зараз в Україні запущений такий собі фрейм – опозиція і влада. Іншого або немає, або у нього немає шансів.
Інший простий рецепт – будувати політичні сили і громадянські рухи – ефективні, на нових принципах. Приклад громадянського руху «Чесно», який побудований за шість місяців і таки трішки зміг на щось вплинути. Тобто зараз є спроможність і можливість на щось впливати.
Також треба створювати політичні партії не на рік і не на п’ять, а такі, щоб її лідер сидячи вже на політичній пенсії бачив тих, кого він підготував.
І останнє – йти голосувати. Обов’язково йти голосувати 28 жовтня. За прохідних, за непрохідних, але йти голосувати. Тому, що фальсифікації найважче зробити тоді коли висока явка виборців. Можливо хтось скаже, що нема за кого голосувати, але я впевнений, що на мажоритарній складовій хоч одного кандидата можна знайти.
Навіть якщо 28 жовтня всі програють, а виборці точно програють. То насправді вони, якщо запам’ятають, що трапилось 28 жовтня, і в 2015, 2017 роках нагадають політикам це, то у стратегічному плані виборці виграють. Так чи інакше впродовж наступних 50 років – не більше, - буде зміна політичної еліти. Якщо виборці зможуть виховати цю нову політичні еліту, то наступні 50-100 років будуть мати абсолютно іншу країну. Бо ці політики розумітимуть, що їх запитують не тільки в день виборів, але постійно. Тому головне завдання – побороти амнезію в українських виборців. Не буде політичної амнезії – задаватимуться питання і в парламенті будуть достойні.
Розмовляла Марія Стефанишин
