Читайте в ексклюзивному інтерв’ю Фіртки з міністром культури України Євгеном Нищуком про повернення на Батьківщину безцінних артефактів, ренесанс українського кінематографу, фестиваль Порто Франко та відновлення Палацу Потоцьких.
Наближається до завершення 2017 рік. Якими здобутками може похизуватися Міністерство культури?
Передусім, я хотів би наголосити, що нам, нажаль, часом бракує позитиву, а часом – довіри. Найголовніше, про що ми можемо і хочемо говорити – це про творення.
Насамперед у нас створено «Інститут книги» - інституція, яка буде вповні реалізовувати політику у книжковій царині: займатися підтримкою авторів наукової, мистецької, дитячої книги, роботою з видавництвами, закупівлею книжок, наповненням бібліотечного фонду, розповсюдженням на Сході та Півдні країни українських книг, які туди не доходили, участю у європейських форумах тощо. Наприклад, на Міжнародному Франкфуртському книжковому ярмарку, одному з найпотужніших у Європі книжкових форумів, ми другий рік поспіль маємо свій повноцінний, пристойний національний стенд, з сучасним дизайном, за участі 18 видавництв і кількох незалежних видавців, з дискусійним клубом, зустрічами з авторами – я би назвав це проривом. Ми також серйозно збільшили видатки на закупівлю та підтримку книжкової галузі.
Далі ми створили український культурний фонд, який починає роботу з першого січня. Зараз іде формування наглядової ради. Український культурний фонд втілить у життя мої намагання протягом довгого часу реалізувати зміни в зашкарублій системі - щоб не чиновники, і не міністр відбирали ті чи інші мистецькі проекти по різних напрямках і вирішували скільки і кому дати грошей, а щоб саме експерти визначали кращі фестивалі, події та фінансову підтримку. Більше того, з роботою Українського культурного фонду збільшилося і фінансування мистецьких проектів – на цей рік ми мали 11 мільйонів та на їх реалізацію наступного року планується 200 мільйонів.
Сьогодні ми зовсім по-новому, як у підході, так і у пріоритетності розвиваємо підтримку сучасного мистецтва України. Зокрема, я маю на увазі повноцінну участь та представлення на українському національному стенді на Венеційській Бієнале роботи Бориса Михайлова «Парламент». Це світлини, які за свідченням європейських арт-критиків увійшли у трійку кращих, поруч з німецькими. Як наслідок, ця ситуація дала нам можливість зімпульсувати увагу та довіру українських митців, що працюють у сучасному мистецтві, і ми разом з Мистецьким Арсеналом започаткували Фестиваль молодих українських художників. Кураторами було відібрано 67 робіт митців до 35 років з 300 поданих, вони і створюють той «мистецький пул», який зрештою може формувати українську лінію на міжнародних форумах сучасного мистецтва. Раніше такого не було, сучасне мистецтво залишалося десь осторонь підтримки держави. Натомість зараз є велика увага саме до сучасного мистецтва та великий потенціал наших митців саме у цій частині.
Минулого тижня в Івано-Франківську відбувся форум, на якому Міністерство культури спільно з креативною Європою, підняли важливі для України питання, що стосуються культурної спадщини, випрацювали реальні механізми щодо її захисту, це майданчик, де спеціалісти з усієї країни можуть ділитися власним досвідом...
Це дієве представлення України, тож нам важливо увійти до мистецької спільноти Креативної Європи. Така участь абсолютно себе виправдовую, адже ті гранти, які отримали наші культурні організації та інституції, в багато разів перевищують те, що вкладе держава (цього року вступний внесок України, що приєдналася до програми символічний – 1 євро – ред.). На форум приїхав посол представництва Європейського союзу в Україні Хьюг Мінгареллі та багато європейських експертів і це не можна недооцінювати. Варто нагадати, що раніше ми презентували входження України в програму “Культурні маршрути” Ради Європи, яка за допомогою мандрівок у просторі й часі створює можливість продемонструвати внесок різних країн і культур Європи в її спільну культурну спадщину. І це справді потужна можливість дати великий рух в соціально-економічному аспекті розвитку нашої країни. Ми маємо можливість рухатися в співпраці з європейськими партнерами, оскільки базою сучасного світового туризму є культурна спадщина та її розмаїття. Окрім цього, можливо широко використовувати наш культурний потенціал – фестивалі, мистецькі події та форуми, у тому числі застосувати для цього креативні індустрії. Один з таких “Шлях вікінгів” – це досить цікаво, а надто у контексті знайденого в Україні “Меча вікінга”, датованого Х століттям (Наразі у Національному науково-дослідному реставраційному центрі України триває його реставрація – ред.). Це дивовижні сторінки нашої спільної історії і це саме те, що може привабити іноземних туристів.
Ми нарешті реформували саме міністерство культури. У нас з’явився Директорат стратегічного планування та європейської інтеграції, куди входить абсолютно новий напрямок розвитку креативних індустрій, окремо буде функціонувати директорат державної мовної політики. Ми наводимо лад у мистецькій освіті. Через палкі дискусії та численні зустрічі з усіма сторонами ми домоглися успіху у вирішенні пенсійного питання для артистів балету та артистів циркового мистецтва (акробатів). Це справді великий успіх, що до нас дослухались і врахували наші побажання. Адже у цьому напрямку до таких артистів мають застосовуватися зовсім інші критерії щодо пенсійного віку. У артистів балету досить короткий і виснажливий вік активної концертної діяльності, тому вони не можуть аж у 60-ть років йти на пенсію. Це такий фах, коли вже до 40 років люди мають ті чи інші проблеми зі здоров’ям. Це пов’язано з виснажливими репетиціями, тренуваннями, їх роботою на сценах. І, на щастя, ми відстояли це питання в пенсійній реформі.
А як щодо бюджету на культуру?
Його так само вдається вдосконалювати, нас чують, до наших побажань дослухаються. Що стосується коштів передбачених на наступний рік – велику уваги ми хочемо приділити збереженню культурної спадщини, зокрема, в частині капітальних видатків на реставрацію та відновлення об’єктів культурної спадщини. Тут, користуючись нагодою, прошу, щоб зараз всі місцеві органи влади, обласні адміністрації звернули увагу на свої об’єкти, підготували проектно-кошторисну документацію на ті об’єкти культурної спадщини, які потребують реставрації, а таких по Україні більшість, аби спільними зусиллями зрушити це питання. Звичайно за один рік ми цього не зробимо. Але роботу слід починати, ми повинні повернутися обличчям до об’єктів культурної спадщини: до наших дерев’яних церков, до наших палаців, до заповідників, замків, які протягом багатьох років піддавалися руйнації. З інших важливих моментів - у формуванні та перерозподілі бюджету ми добилися до зрушень у напрямку вдосконалення процесу освіти у наших мистецьких навчальних закладах – ми, нарешті, зможемо купувати музичні інструменти, гончарне обладнання, інші професійні засоби та матеріли, ми зможемо розпочати ремонти у наших школах: музичній, хореографічній, художній. Загалом, питання всебічного розвитку мистецької освіти дуже на часі, адже це наше майбутнє.
На Вашу думку, на якому рівні сьогодні телебачення? Варто зауважити, що контент, особливо у святкові дні, насичений низькопробними продуктами. Чи є вплив Міністерства культури на телебачення та чи можливо побороти російський контент на українських телеканалах?
Міністерство культури, на превеликий жаль, не має важелів впливу на те, що показують по телебаченню. По-перше, канали є комерційними, по-друге – це не в компетенції міністерства культури, є інші відповідні органи. Дійсно, не секрет, що є канали орієнтовані на російський ринок – ось це треба принципово змінювати. І ті квоти, які введені як в частині радіоефіру та телебачення я цілком вітаю і сподіваюсь, що мода на українське стане ще потужнішою, а власники поступово перейдуть на наш продукт. Тим більше, ми вже маємо гарний приклад в дії - квоти на радіо. Їх введення довело, що сучасної, стильної та актуальної музики у нас дуже багато, є безліч талановитих музикантів, про яких досі не чули. Хтось закидає про якість, але і вона вдосконалюватиметься, це природній процес, питання часу.
У кінотеатрах почали з’являтися хороші українські стрічки. Можливо, українці і справді вміють знімати якісне кіно та конкурувати зі світовим кінематографом? Як Міністерство допомагає розвивати кіноіндустрію?
Так, надзвичайно великим нашим досягненням можна вважати справжній ренесанс українського кіно. Тут також мені вдалося змінити підхід до фінансування. В 2014 році, коли я прийшов у першу каденцію міністром – на кіно було заплановано 29 мільйонів грн., у 2017 році нам вдалося збільшити цю цифру до 500 мільйонів. Зараз, дасть Бог, щоб не наврочити (ред. - сміється) на 2018 рік ми плануємо отримати близько мільярда на підтримку та розвиток українського кінематографу.
З нового – є ідея започаткування підтримки телевізійного продукту (серіалів), з українським контентом, українською мовою з українськими артистами, адже з цим у нас велика проблема. Також, ми прагнемо приділити увагу розвитку української анімації і дитячого українського кіно. Ще надзвичайно важливо і ми це розуміємо, що необхідно забезпечити промоцію українського кіно у світі та його участь у різноманітних кінофестивалях, як категорії А, так і інших кінофорумах. Дуже важливо, щоб ті фільми, які зараз виходять, брали участь у фестивалях у Каннах, Берліні, Венеції, Карлових Варах, Торонто та багатьох інших. І зараз це процес активно розвивається - ми беремо участь практично у кожному кінофестивалі - представляємо повноцінно Україну і у повному метрі, і короткометражному, і документальному кіно, і анімації. Як результат – ставлення Європи і світу до нас змінюється, ми стаємо конкурентоспроможними, нас сприймають повноцінними гравцями на ринку кіноіндустрії, зрештою – безліч нагород, зароблених українськими фільмами, цьому підтвердження.
Яка ситуація з поверненням в Україну «Скіфського золота»?
Беззаперечним успіхом є й те, що ми, чи не вперше, виграли суд на міжнародному рівні. Я гордий, що це зробила саме моя команда. Цей процес ми розпочали ще у 2014 році, коли я вперше був Міністром. Тоді ми повернули першу частину цієї колекції в Київ до Музею Історичних коштовностей. Потім вже у своїй другій каденції ми розпочали нове активне коло боротьби за нашу колекцію – невід’ємну частину музейного фонду України.
Моя заступниця Світлана Фоменко постійно знаходилась у контакті з колегами з Європи, з нашими адвокатами, сама неодноразово була на усіх можливих засіданнях у Амстердамі, аби голос України звучав у цій справі впевнено та голосно. Це коштувало нам чимало, але це варте того першого сигналу справедливості, який ми отримали після оголошення рішення суду. Так, дійсно зараз там подана апеляція, проте ми вважаємо це елементарним затягуванням часу. Адже на нашому боці закон та правда. Принципове рішення, на наш погляд, зробив Високий Європейський суд і для нас це дуже важливо в питанні повернення в Україну унікальних артефактів, які були вивезені за кордон і які належать українській державі.
Як відстежується ситуація з культурною спадщиною на окупованих територія Сходу та Криму?
Якщо говорити про Крим, то Міністерство культури неодноразово висловлювало занепокоєння ситуацією, яка складається в державному історико-культурному заповіднику у Бахчисараї та в Херсонесі. Ми отримуємо чимало інформації про роботу там так званих “чорних археологів”, про незаконні переміщення артефактів, про недотримання норм у збереженні світової спадщини, часом це просто кричущі випадки. Але, на жаль, ситуація зараз така, що ми можемо тільки бити на сполох, адже поїхати і реально побачити стан справ, втрутитись у ці питання не можемо через незаконну анексію Криму Росією. Звісно, про кожен з таких фактів ми повідомляємо до ЮНЕСКО, для того, щоб вони моніторили кожну із ситуацій, а ми у міжнародних судах могли відстоювати свої позиції.
Якщо говорити про ситуацію на Сході, на відміну від Криму там є ще частина тих відданих музейних зберігачів, які намагаються бути на місці, моніторити ситуацію та зберігати всю ту спадщину, яка є.
Чи є факти вивезення зразків української культурної спадщини в Росію ?
Це робиться все дуже хитро. Іноді повідомляють про вивезення на експонування, яке затягується і не виключається підміна. З цим є велика проблема. У нас немає достовірної інформації, щодо ситуації, яка склалася. Саме тому ми зараз зайнялися звіркою та оцифруванням музейних фондів, аби не допустити прикрих випадків у майбутньому.
Міська рада Івано-Франківська повернула у власність міста Палац Потоцьких. Чи впорається місцева влада з такою культурною “махіною”? На Вашу думку, чим повинен стати цей об’єкт у культурному плані та чи планує міністерство допомагати у його відродженні?
За те, що місто це зробило, я можу подякувати і потиснути кожному руку, хто долучився до роботи. Це мужній і правильний крок. Із запровадженням децентралізації не секрет, що збільшилося і фінансування на місцях, тут, насправді, іноді більше коштів, ніж у міністерства. Але суть не в тому, - суть у бажанні, суть в усвідомленні того, що це місце може стати платформою для об’єднання громади міста, може стати гордістю та обличчям Івано-Франківська, де можуть проводитися різноманітні форуми, фестивалі. Палац має стати центром туристичної інфраструктури Прикарпаття – тут можна знайти багато варіантів. Я вітаю місто з тим, що воно наважилося на такий крок. Хочу сказати, що зараз є надзвичайно велика можливість співпраці з різними інвестиційними фондами. Якщо буде правильна концепція, підготовлений належний проект та поданий нам, то він беззаперечно може бути підтриманий Міністерством культури, Мінрегіонрозвитку, інвестиційним офісом та представлений на форумах, які допоможуть залучити кошти.
Як Древньому Галичу повернути свою історичну велич? Чи можливо зробити його культурно-туристичною столицею Галичини?
Ми якраз зараз активно почали роботу, щоб надати активного імпульсу для розвитку цього славного заповідника, який насправді може стати об’єднуючим центром Галичини. Ми також підсилили видатки для розвитку Давнього Галича. Треба віддати належне директору Володимиру Костишину, який знайшов спільну мову з місцевими органами влади, які навіть попри те, що він має статус національного, допомагають з коштами на відновлення історичних об’єктів. Зараз, до прикладу, йде мова про те, щоб залишки Успенського Собору музефікувати, віднайти зображення того, яким був собор колись та відновити його на території поруч. Це справді той центр, який може привабити сотні тисяч туристів.
Фестиваль Порто Франко вже другий рік поспіль проводять в Івано-Франківську. Чому ви не приїжджали і як Вам сама ідея фестивалю?
Я думаю, що це чудовий фестиваль, гарна ідея, адже він поєднав з одного боку об’єкти культурної спадщині, з іншого – сучасне бачення, мислення, сучасні об’єкти арту та візуалізації. Я радо вітаю подібні проекти. Я б із задоволенням приїхав на цей фестиваль, але не зміг суто через державний графік. Повірте, я просто не можу все охопити.
Ви говорили, що не будете завершувати кар’єру актора. До сих пір граєте в театрі?
Активна творча діяльність у силу моєї державної зайнятості, нажаль, неможлива. Але ті знакові вистави, які були раніше зроблені та мають великий попит у глядача, у вихідні дні все ж залишилися. Це «Три товариші» Ремарка, люди купують квитки за кілька місяців наперед, це за Володимиром Винниченком «Момент кохання», це поетична вистава за мотивами життя та творчості Миколи Вінграновського «Прекрасний звір у серці». Вистав небагато, але кожна з них знакова.
Не приховую, що акторська праця – це моя віддушина, окрім того, що це є відданістю фаху, збереження себе у професії та акторській формі, це піднесення самого акторського мистецтва, яке не є чимось нижчим, ніж посада міністра.
По-друге, не секрет, що деякі люди, які часом бояться переступити поріг міністерства культури, вони вираховують коли я граю і чекають мене до чи після вистави з пропозиціями, листами, скаргами, проханнями. Тобто в мене насправді і тоді продовжується робота.
Актор – це справді фах, покликання, яке я надзвичайно люблю. Тому, якщо десь у неділю чи суботу, замість того, щоб лежати на дивані, я граю у виставі – це нікому не зашкодить, а для мене це надзвичайно важливо.
Чи маєте вже плани на зимові свята? На Різдво приїдете на малу Батьківщину?
Я зазвичай намагаюсь провести ці дні у родинному колі, прагну потрапити на Різдвяні свята до Івано-Франківська, на Прикарпаття – тут моя мати, брат, похресники, багато рідних. Наприклад, на початку минулого року я потрапив на фестиваль “Коляда на Майзлях” - це чудова щира ініціатива, зараз, до слова, ми хочемо надати йому міжнародний статус, адже багато країн зголосилися приїхати і представити духовну колядницьку традицію саме в Івано-Франківську. І це такий момент, коли я можу поєднати робочі моменти та побачитися з близькими, подихати рідним прикарпатським повітрям, вклонитися тим, кого уже немає та отримати дивовижний підзаряд на майбутню складну, але таку відповідальну і важливу роботу в Міністерстві.
Розмовляла Лілія Горковенко
