Я стояла на скелі, що нависала над морем.По небу повільно пливли рожеві кити, а сонце наполовину занурилось у воду. Я сіла, і мовчки спостерігала за всім.
У мене був лиш альбом, навушники, музика, кілька олівців, і книги. Довго вже я мандрувала містами, та не знайшла того, що шукала. Ще нічого не дало мені сили хоча б раз дістати олівець.
Я мовчки сиділа, і дивилась на пустий аркуш. Але, ось я почула якийсь шум. Наче хтось під’їхав на велосипеді. Повільно, не поспішаючи, до мене підійшов він. Сів біля мене, і спитав :
- Ти також бачиш на небі китів? Ніхто мені не вірить, але я не втрачаю надії…
- Так. Вони надихнули мене на подорож.
Ми були наче два незнайомця… Хоча знали один одного дуже давно…
- Я хвилювався. Чому ти не сказала, що їдеш?
- Не знаю. Чому ти тут?
- Мені дуже погано без тебе… Я скучив.
Я сумно поглянула в його пречудові карі очі… Вони як завжди нагадували мені шоколадні цукерки. Я мимоволі посміхнулась… Згадала, як ми гуляли разом. Як їли морозиво.
Як пили чай. Я також скучила за ним, але не змогла цього сказати… Ком у горлі, не бачу із-за сліз… Я просто втомилась. Втомилась помилятись щодо людей, тому поїхала. Але мені було так самотньо…
Я просто не вірю, що він знову поруч, що ми сидимо, і розмовляємо.
- Чого ти?
- Я… Я також скучила. Я… Я не вірю, що ти тут. Ти – просто сон. Коли я прокинусь, я знов буду сама. Знов буде холодно та самотньо…
- Ні, ні, я тут. Не плач… Я завжди буду поряд.
Давно він мене так не обіймав. Відчуття тепла та ніжності наповнили серце…Ми сиділи на краю скелі, і дивились у небо… кити зникли , але з’явились зорі.
Я дуже люблю зоряне небо… Але, найкраще воно тоді, коли поряд той, кого ти любиш.
Катерина Ткаченко, учениця школи професійної журналістики