Юлія Мостова: Ми імітуємо реформи, які повинні привести нас в глухий кут, в який вже зайшов світ

 

Юлія Мостова: Ми імітуємо реформи, що мають нас привести до тупіку, в який уже прийшов світ

 

Квартири Лещенко, фотографії Дєєвої, бійки Парасюка – українці сперечаються про несуттєве, про колір шпалер, доки будинок летить шкереберть. Про що насправді треба сперечатися, розповідає головний редактор Дзеркала тижня.
 

Та частина українського суспільства, яка могла б рухати зміни у країні, витрачає себе на обговорення несуттєвих речей у фейсбуці, замість вирішувати справді серйозні і життєво важливі речі. Так вважає Юлія Мостова, відома українська журналістка і головний редактор видання Дзеркало тижня, яка вдалася до іронії у вихідні, звертаючись до цієї аудиторії на Конференції випускників Української школи політичних студій у Мистецькому арсеналі.

 

Парасюк ногою відкриває двері у квартиру Лещенко і знаходить там Савченко з Зеленським, які роздивляються фотографії Дєєвої– так вона охарактеризувала український фейсбук, користувачі якого охоче захоплюються цими не найнагальнішими темами у час, коли країна летить шкереберть. Вона розповіла, чим натомість мають перейматися «агенти змін» і про що вони мали б говорити, замість квартир Лещенко, бійок Парасюка, кар’єри Дєєвої, тощо.

 

*** 

Ми можемо говорити, звичайно, з певною долею утаємниченості, про те, які зараз кульбіти виробляють з ПриватБанком, системоутворюючим банком нашої країни.

 

Ми можемо говорити про те, як з Авакова на охороні знімають годинник на четвертому поверсі на Банковій, бо президент знає, яким чином знімав копії їхньої угоди Онищенко – камерою в годиннику.  

 

Ми можемо говорити про міністра культури, якому можна задати питання «Скільки в тебе хромосом», а він відповість «Та побільше, ніж в тебе».

 

Все це нецікаво. Повірте, це нецікаво, як суперечки про те, який колір шпалер має бути в спальні, коли в нашому будинку відрізана вода, летять вниз ліфт і балки і наближається ураган. Про це неможна говорити і це нецікаво.

 

Сьогодні день, коли ми згадуємо жертв Голодомору. Чому таке з нами трапилось? Тому що ми були об’єктом. І насправді сьогодні ми теж є об’єктом. Ми настільки слабкі. Ми настільки не знаємо, чого хочемо насправді для себе в цьому світі. Нам необхідно із собою щось робити.

 

На ваше покоління, на вас – найголовніша надія. Знаєте, чому вам буде найважче? Ваш челендж, челендж вашого покоління – це усвідомлення того, що рецептів нема і нема, в кого запитати. 

 

Лунало питання про те, чи можна порівнювати нинішню Україну з Польщею початку 1990-х років. Ні, не можна. Вже в задачі після «дано» зовсім інші речі. Світ змінюється, а ми зараз імітуємо реформи, які нас мають привести до того тупіку, в який прийшов світ. 

Ми маємо усвідомити (і це вам вирішувати) що закінчилася епоха, коли дві найбільші електоральні частини України мали прості відповіді на складні питання. Одна частина завжди казала: ми йдемо в Європу, ми доєднаємося до НАТО і ЄС і ми вирішимо всі наші питання. Інша половина казала: ми йдемо до Росії, ми йдемо в Митний союз. Це були дуже прості відповіді на дуже складні питання. Зараз (спробуймо усвідомити це) обидві протиборні сторони втратили можливість використовувати ці відповіді. Ми нікому не потрібні. Ми нікому не потрібні зараз в тому вигляді, в якому ми є. До нас ставляться як до засобу, а не як до мети.

 

Насправді, нас ніхто не чекає в Європейському Союзі. Не тільки тому, що ми на те не заслуговуємо, а тому що того Європейського Союзу, який ми собі уявляли, вже нема де факто і не буде де юре, принаймні в тому вигляді, до якого ми звикли. 

 

НАТО. Нас там ніхто не хоче бачити. Можливо, є окремі держави, які відчувають, холодний подих із пащі. Але насправді вони не зможуть нас ніколи туди втягнути.

 

Росія. Подивіться: вони забрали собі "ДНР" і "ЛНР"? Вони їх визнали? Вони їх підтримали? Грошима? Вони їх інтегрували? Ні. І вони не будуть цього робити. Це не Крим. 

 

Ті люди [у Донбасі] ще не відчувають, не розуміють, що їх насправді кинули, що вони не потрібні Путіну і не потрібні Росії. Вони засіб для того, щоб лихорадило всю країну і вона демонструвала, в тому числі і через війну, що буває з тими країнами, де народ береться визначати владу. Ми просто наочна агітація і демонстрація. 

 

Ми не потрібні. Ми навіть не цікаві як ринок збуту. Тому що всі алібаби, амазони і так далі через п'ять років все це захоплять. 

 

Ми цікаві тільки самі собі. 

 

Якщо ми не хочемо, щоб нас просто розібрали на органи... Елементарно. Розібрали на стріт чи авеню, чи в каламутній «волговской воде» – без різниці. Вичерпні ресурси, сільськогосподарські ресурси, газ сланцевий і так далі. 

 

Чи ми усвідомлюємо, що та ситуація, у якій ми опинилися – жахлива?

 

Але з іншого боку це надзвичайно цікаве завдання. Надзвичайно. Зібратися інтелектуально, організаційно, зазирнути в майбутнє.

Нам немає чого втрачати. 

 

Ми можемо намалювати з нашим потенціалом зовсім іншу картину майбутнього взаємовідносин між громадянами держави. Достатньо всіх цих брудних історій – сфотографувати будинок того або годинник того. Ми маємо подумати про зовсім інші речі.

 

Мені здається, що всім було б цікаво, хто ще не читав, прочитати твір Кафки про те, як будувалася Велика китайська стіна. Це маленький великий твір. Стіна будувалася півтори тисячі років. Але якби народ будував її з одного кінця, не бачачи нікого перед собою, вони б вигоріли навіть за життя одного покоління. Вони б ніколи з цим не впоралися. Але на тлі того, що були архітектори, які бачили цей проект, і пестили його, і готувалися до нього, люди будували шматками стіну, ідучи назустріч один одному. Десять років одні люди будували і рухалися ліворуч, а інші люди десять років з іншого йшли їм назустріч. І вони зустрічалися. І в них було відчуття зробленої справи. Кінечної, якісної, не в одну цеглину абищо. 

 

Або: це вже прозоро, тільки тому що закупівлі вже є найдешевшими! Але є й інші індикатори – якість і так далі.

 

Мають бути продумані, якісні шматки, які зроблені. І не можуть бути окремо шматки, а окремо архітектори. А у нас немає ні того, ні іншого. 

 

Ви маєте об'єднатися. Ви маєте пересмикнути дискурс в тому самому фейсбуці, від якого ми вже ніколи і нікуди не дінемося. 

 

Ми дещо маємо зрозуміти про самих себе. Ми дуже пишаємося Майданами, які відбувалися в нашій країні. Це для нас важко, тому що ми не звикли довіряти чужим людям. Ми ламаємо в собі стереотипи. Ми вибудовуємо громадянське суспільство. Це надзвичайно важливо. Але. Ми можемо об'єднуватися для того, щоб зруйнувати. І нам надзвичайно важко об'єднуватися, коли ми хочемо і намагаємось щось відбудовувати.

 

370 політичних партій. Це вирок. В таки ситуації це вирок. Ми маємо з цим щось робити.

 

В мене немає однозначних рецептів того, що ми маємо зробити для того, щоб лідери повірили один одному, а ми, люди, повірили один одному. Я говорю трошки про інші речі. Партії це теж певний рудимент і атавізм того, що було, того світоустрою. Це все буде змінюватися за вашого життя, і я, якщо буду менше палити, це теж побачу. Світ змінюється надзвичайно швидко. І він сам для себе змінюється непрогнозовано. І ми маємо в цьому світі не тільки вижити. Ми маємо бути конкурентноздатними. Тому я прошу вас, саме вас, шукати ці рецепти. Не бити по руках тих, хто вам не подобається. Навчитися слухати. Тому що нас насправді інтелектуально виполювали віками. І ті крихти інтелекту, які залишилися, необхідно чути, незалежно від того знаку, який, на мою чи вашу думку, ці люди мають. Тим більше, що нам ще треба звикати до тієї думки, що в нас немає простих відповідей на складні питання. Ні збоку Європи, ні збоку Росії для тих, хто не неї орієнтувався.

 

Про освіту і про науку. Це трагедія. Я вважаю корупцію лише частиною того головного виклику, який стоїть перед нашою країною – професійна деградація. Корупція – це невід'ємна частина цієї трагедії. 

 

Ми маємо врятувати хоча б щось для того, щоб через кілька років, я не перебільшую, в нас не залишились «мафобудівельні університети» або «джондірзаправлюючі». А що ще нам довірять, коли наші головні конструктори, атомники ідуть в Казахстан, в Росію, в Індію, а зараз поїдуть в Туреччину? Коли люди з Турбоатому їдуть в Ірак. Найкращі. І не вертаються. 

 

Сюди!?...

 

Коли Моторсіч веде перемовини, щоб перевести виробництво в Китай. З чим ми тут залишимось? З наукою, яка фінансується на 0,71%? Це не майбутнє. Це – не майбутнє.

 

І це в порівнянні із Дєєвою, Парасюком і іншими речами просто катастрофа. Це катастрофа навіть в порівнянні з приватбанками і ахметовими, які в угоді з президентом і в шоколаді в прямому сенсі цього слова. Це катастрофа.

 

Корупція, яка пішла з етапу вступу в виші, зайшла в самі університети. Скільки коштує здати іспит, курсову написати? Ми чмиримо, правильно, Гриневич за плагіат. Але подивіться, скільки в студентів цього всього – переписаного, передраного взагалі з інтернету. Там вбивається майбутнє. 

 

І найголовніша річ, про яку я хотіла сказати і з якою нам всім треба боротися, але так не хочеться. Це наш менталітет. Є дуже багато людей, які все хочуть скинути на совок, 70 років Радянського Союзу. Звичайно, слід залишився. Але!

 

Ми нація з великою історією, але без історії державності. Над нами завжди були чужі. Чужі держави. Майже завжди. І насправді це призвело не тільки до недовіри серед українців. Це призвело до того, що в нас не утворилася власна еліта. Це призвело до того, що люди казали: нас туди не пустять, вони там без нас розберуться. І внаслідок цього відбулася дуже страшна річ – в українців звузилася рамка задач до виживання власної родини. Ви знаєте, хто такий Порошенко? Хто такий Янукович? Хто такий Ющенко? Це середньостатистичні українці, які отримали можливість масштабно подбати про свою родину. Все. Люди, які зациклені виключно на своїй родині, вони не полетять в космос. Розумієте? Вони плотини не вистроять. Вони не зроблять якихось шокуючих і необхідних світу відкриттів. 

 

Ми хочемо нової долі? Ні. Ми не хочемо нової долі.

 

Ми маємо усвідомити одну річ: що крім розширення рамки завдань, необхідне підвищення амбіцій української нації і українського народу. Для цього ми маємо зробити не тільки національну ідею, про яку весь час говорять (хоча емоція надзвичайно важлива, я це розумію).

 

План. Потрібен раціональний план, який скаже, в чому наша унікальна економічна пропозиція на світових ринках. З ким ми будемо тоді, коли будуть розростатися всі ці біг дати, економічні системи і так далі, які зараз вибудовують вже країни зовсім іншого масштабу, ніж одеський сьомий кілометр чи Барабашово. 

 

Де наше місце в світі? Мені пофіг, будуть дострокові вибори наступної весни, чи ні. Якщо будуть – нічого не зміниться. Тому що ми не встигнемо якісно перебудуватися. Тому що ми не встигнемо ще зробити цей план. Тому що ми не встигнемо ще створити ті групи, які будуть його реалізовувати так, щоб село співало через десять років роботи, як в Китаї, при будівництві, цій змичці і зустрічі. В нас просто немає цих десяти років. Це все треба робити швидше. 

 

І ми маємо навчитися не перекладати на когось свої проблеми. Я заводжусь страшено, коли бачу: "А хто голосував за того Порошенка?" чи "Та вони там так рахують, гуру фальсифікації виборів...". Юрій Левенец (академік, експерт з етнополітології) мені пояснював, що при концентрації фінансового, адміністративного, медійного, силового ресурсу влада може фальсифікувати максимум 5%. Це ми! Це ми так голосуємо. Хто хоче дострокові вибори? Ви кого хочете там побачити? Вадіка Рабіновича, який в своєму житті не сказав слова правди? Це і є якісна зміна? 

 

Ми звинувачуємо Захід за те, що він нам дав мало грошей. Ми звинувачуємо Захід за те, що він нам ставить вимоги, які не економіку розвивають, а борги. А хто нам заважає їм сказати: тут – так, а тут – ні? Хто нам заважає це зробити?

 

Хто заважає нам не брехати весь час Обамі, Меркель, Путіну, Оланду, обіцяючи все, і не роблячи нічого? Насправді, ми маємо в собі розібратися, себе атомарно перестроїти і перебудувати.

 

Чому дуже важливо, щоб ви звернули на ці ментальні речі увагу, на необхідність цієї Китайської стіни? Чому важливо пересмикнтути цей дискурс у фейсбук? Тому що крім вас нема кому. В цілому світі нема кому. Вам нема до кого звертатися і казати: Лєшек [Бальцерович, автор польських реформ у 1990-х], дай рецепт. Він вже не працює.

 

Самі. Вам 30-35 плюс мінус. Колись приходить такий час, коли людина стає батьком і своїм дітям і своїм батькам. І ті, і ті на них дивляться з пошуком допомоги в очах. І діти, і батьки, які без неї вже не впораються. Ви ж будете батькам допомагати? Ви ж будете шукати ліки або гроші на ліки. Або вирішувати, чи продавати цю дачу, на якій вже немає сил працювати. З цією землею що робити, коли спина не згинається, і за скільки ж, синку, її продати? Доню, а що ж робити? болить, не бачу, допоможи!

 

Отак на вас дивиться країна зараз. Можливо, навіть не усвідомлюючи цього.

 

Ви відповідаєте за тих, хто менше, і за тих, хто старше. Тому що зараз ви найрозумніші. Так, вам не вистачає досвіду. У вас надмірне переконання в свої геніальності. Але якщо ви будете об'єднуватися для інтелектуальних штурмів, де ви будете шукати відповіді в світі, який змінюється, відповіді на ті питання, на які відповіді ще ніхто не дав, отоді ви виконаєте своє призначення в житті. Це моє переконання.

 

Колись я по радіо чула, як визначається голова родини. Як стверджують психологи, головою є не той, хто приймає рішення, а той, хто формує порядок денний. 

 

Формуйте інший порядок денний. Інакше не зможете допомогти нікому. Ні дітям, ні батькам, ні країні.

 

 


Кількість переглядів - 1404
27.11.2016 14:00
Система Orphus

Поділитись новиною:

Коментарі (0)

Додати коментар

Щоб залишити коментар вам необхідно авторизуватися через:
Статті
Останнє в блогах
Всі блоги
Душа і тіло
Україна і світ
Цікаво