Відколи існує людство, відтоді наш розум тривожить питання: «У чому сенс нашого життя?» Мабуть, безглуздо вкотре повторювати, що у кожного своє поняття сенсу, що кожен по-своєму відчуває життя й кожен сам робить вибір. Але є дещо непідвладне нашому розумінню, щось, що робить нас однаково мізерними, що дозволяє пізнавати цінність кожного нового дня, що ми не зуміємо підкорити ніколи-час.
Життя - на жаль, чи може, на щастя, поняття невічне, підкорене часу та його нормам. Нікому заздалегідь невідомо,коли його невидима рука потягнеться до нашого годинника, розіб’є скло, одним порухом зупинить стрілки на нулях і так, назавжди забере те,що по праву належить тільки йому. У цьому є сенс, погодьтесь.
Толстой якось сказав : «Часу немає, є тільки мить. І тому в одну цю мить треба вкладати всі свої сили». Мабуть, немає ніякого минулого чи майбутнього, є тільки сьогодення. Тільки спалах, що триває… Триває? Є тільки зараз і тут. Десь в глибинних закапелках своїх зляканих душ, ми відчуваємо це, і коли ця ідея з’єднується з відчаєм і загубленими в буднях мріями вона починає повільно отруювати нас зсередини. Ми починаємо боятися, ми дозволяємо цьому страху оволодіти нами, тому що втрачаємо відчуття спокою, завдяки думкам про невідоме і недосяжне, що витісняють все решта з голови. Саме відчуття часу дає нам можливість відчувати смак життя. Розуміння того, що всьому є кінець змушує нас рухатися до своєї цілі, поспішати набутися усіма найдорожчими людьми, досхочу напитися нектарами спонтанних подорожей, випадкових зустрічей, необережних дотиків, палких обіймів, захоплюючих книг. Люди самі придумали час, усе відносно, але саме він, наче вибух, сила якого змушує нас йти, а відлуння громовою хвилею котиться протягом усього життя.
Не слід відкладати життя на потім. Поки ми складаємо грандіозні плани підкорення Всесвіту чи з неприхованою ностальгією і старими знімками в руках згадуємо, як добре було жити колись, наше життя, таке справжнє, без краплі фальшу й заздрості, сповнене запахів найважливішого, енергійною ходою проходить повз. …І настає такий момент, коли розумієш, що у вічній гонитві за примарним щастям, чужими ідеями, надуманими ідеалами й відповідями на риторичні питання, втратив своє життя, а разом з ним і себе.
Олеся Парфан,
учениця школи професійної журналістики