УРИВОК З НОВОГО РОМАНУ "Охоронець масонського Храму"


Глава 1

Грінч, тебе шеф викликає!

Для вас, шановний, я не Грінч, а Лавр Станіславович Грінченко, - він знав, що ображений вигляд йому не вдається, але ставити на місце шестьор – святе.

А ну тебе... – шестьора по свійські відмахнувся від нього. – Не гальмуй, бо він злий як сто китайців.
«І з якого боку тут китайці?» - запитав сам себе Лавр, мовчки знизав плечима і вийшов з оперативної кімнати з підкресленою неквапністю. Вони не дочекаються, аби він став на цирли. Ніколи.

Кабінет директора агенства не мав вікон. Колись Лавр думав, що так зроблено спеціально для захисту від прослуховування, але потім йому пояснили, що шефа ще з часів Афгану ковбасить від сонячного світла. Величезне крісло ледве вміщало його титанічну фігуру. Кремезний від природи, шеф в останні роки додав півцентнера і тепер міг би грати в детективному телесеріалі Ніро Вульфа. Було помітно, що піджак його робочого костюму вже давно не виконував функції защепання, а фронтальна частина неосяжного черева пнулася лягти на стіл поряд з лептопом. Цей новенький наворочений лептоп нахабно контрастував з вигорілими горіховими панелями стін і меблями брежнєвської доби, котрі перекочували сюди з горища якогось аграрного інституту. Колись Лавр подумки визначив, що лептоп контрастує з горіховим інтер’єром не просто «нахабно», а «темпорально». Але схаменувся і назавжди відредагував оціночне судження. У директорському кабінеті словесам на штиб «темпорального» було заборонено з’являтись навіть у задніх думках працівників. А якби щось подібне працівник наважився висловити уголос, то до кінця перебування в агенстві його записали би до галімого розряду «ботаників», а саме перебування було б недовгим. Людина старої школи, директор вимагав від підлеглих суворого мислення і лаконічного стилю.

Викликали, Іване Ваграновичу? – Лавр зупинився за три кроки від директорського столу.
Викликав, так, - директор кивнув на стілець, припасований до низької тумби, захаращеної стосами паперів.
Коли ранком Лавр заходив до шефа, на цьому стільці також лежала гірка, складена з товстих блокнотів і різнокольорових тек з паперами. Вони лежали там завжди, відколи Лавр почав працювати в агенстві, але тепер кудись щезли. В кабінеті стояли ще крісла і стільці, але директор вказав викликаному співробітнику саме на цей, несподівано звільнений від паперового іга. Лавр завжди був чутливим до таких дрібниць. За такими (ніби-то) дрібницями він завжди відчував присутність кармічних знаків. Чогось такого, що віщувало зміни. Невідомо, до кращого чи до гіршого, але зміни.

Зайнявши стілець, Лавр ще зо дві хвилини чекав, поки шеф щось обдумував. При цьому товстун робив вигляд, що знайшов щось цікаве  на дисплеї лептопа. Нарешті директорські очі відірвались від кольорової гри рідких кристалів і переконливо зупинились на Лаврі. Той відразу згадав, що в нього на краватці є плямка. Не дуже помітна, довгаста така плямка жиру. Але, за наявності бажання, шеф міг би її зауважити.

Є для тебе завдання, - трубні регістри шефового басу повністю відповідали його габаритам. – До нас звернулась одна організація... – шеф кашлянув, --  Треба їм організувати охорону їхнього храму...

Церкви?

Ти дослухай, не перебивай! – очі шефа невдоволено примружились. – Ні, це не церква. Це масонська організація. Масони. Ось так. Є в нас і такі джентельмени, як виявилось. Вони мають державну реєстрацію, ми перевірили. Все законно. Джентельмени солідні. Тепер вони наші клієнти. Там у них, як я зрозумів, окремо розташована будівля, треба подивитись яке там спостереження, які підходи до будівлі, стики зон, вікна і все таке. Ну і «Периметр» їм встановити, якщо буде можливість. Вже сам подивишся, на об’єкті.

Шеф замовк і знову втупився у дисплей. Лавр відрахував до десяти і промовив з межово делікатною інтонацією:
Дозволите запитати?

Що?

Чому раптом я, Іване Ваграновичу? У нас по таким об’єктам є спеціаліст – Дашковський.

Він відмовився. Категорично. Каже, що сильно віруючий і до тих бузувірів не поїде ні за які гроші, – шеф випнув нижню губу, ніби хотів дотягнутися нею до кінчика носа. Було помітно, що релігійна відмазка Дашковського йому не сподобалась. - Ти ж у нас не сильно віруючий, чи як скажеш?

Я, Іване Ваграновичу, до всіх без винятку релігійних об’єднань ставлюся з повагою.

От і добре, що з повагою, - погодився шеф. – Там іще одне. Хтось на той їхній храм напав уночі, треба буде із цим теж розібратись.

Розберемось, Іване Ваграновичу. А напад був збройним?

Так. Зараз я тебе познайомлю з представником клієнта, - директор десь під столом натиснув невидиму кнопку виклику. – Він тобі про все детально розповість і відвезе тебе на об’єкт.

Я би на своєму...

Сьогодні вони тебе відвезуть... Запрошуй! – це вже адресувалось секретарці.

Двері відчинились і пропустили до кабінету людину, зовнішність якої була майже повною протилежністю шефовій. На вигляд сорокарічний, невисокого зросту, худий, верткий, з гачкуватим носом і блискучими очима, представник клієнта справляв враження бадьорого півника, якому до голови припасували великі вуха. На ньому був світлий плащ, що підкреслював траурну чорноту костюма і краватки. Сорочка «півника» сяяла сніжною білизною і мала на комірці два темні гудзики. Загальну картину доповняли тупоносі черевики на товстій підошві і блискуча лисина, оточена залишками світлого м’якого волосся.
Дивлячись на представника клієнта, Лавр відчув легке розчарування. До образу адепта таємного ордену, за спиною якого стояли закулісні володарі світу, «півник» не дотягував за багатьма параметрами. Але найбільше розчарування викликали оті його черевики. Навіть в кращі свої часи вони не могли коштувати більше двохсот гривень. Окрім того, треноване око Лавра помітило вузлики на шнурівці лівого і латку на правому. Як і більшість у касті елітних охоронців, Лавр Грінченко вважав черевики принциповою позицією у переліку чоловічих аксесуарів. Сам він носив Stephane Kelian і збирав у шухляді робочого столу колекцію щіточок, полірувальних вельветок та дзеркальних кремів.

Ось даю вам нашого працівника Лавра Станіславовича, – сказав шеф, звертаючись до «півника». – Він у нас досвідчений спеціаліст, грамотний, перевірений. Він поїде з вами на об’єкт, все там подивиться і складе звіт. А там вже разом сядемо і подумаємо, як нам далі вести співпрацю.

«Півник» розвернувся в бік Лавра і блискавичним рухом витягнув візитку.

Дуже приємно, - сказав він. – Мене називають Романом.

Голос в нього був хриплуватий, але не бридкий. Лавра дещо насторожило оте «мене називають». Він згадав, що у такій манері любить рекомендувати себе глядачам один з популярних телеведучих. А їх Лавр вважав підозрілими фраєрами. Він скосив оком на візитку. Там було намальовано чорнильницю з гусячим пером і написано КОРЕЦЬКИЙ РОМАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ.

«Якщо на візитці чорнильниця, то він або журналіст, або ж письменник», - вирішив Лавр. Тепер непорядок зі взуттям знайшов певне виправдання. За уявленнями Лавра, творчі люди не відносились до чоловіків із чітко окресленим статевим статусом. Отже, перше враження про Романа Корецького, як про «півника у гавнодавах» поки що підтверджувалось. «Ось тобі і масони!» - подумки посміхнувся Лавр.

Він потиснув Корецькому руку, назвав своє прізвище і скромно додав: «Консультант з проблем безпеки». Потім вони зійшли на перший поверх, де у чергового Лавр зафіксував відрядження. Представник клієнта тим часом роздивлявся навколо і навіть спробував вивчити стенд, на якому висіли ксерокопії ліцензії і дозволів.
У нас все в законі, - зауважив Лавр, розписуючись у реєстраційній книзі.

Я бачу, я бачу, - Корецький відповів швидкою і нещирою посмішкою. Тобто, відповів посмішкою, яка чомусь здалась Лавру нещирою.

Коли вони сіли в Peugeot, запарковану перед будівлею агенства, представик клієнта запитав:
А Іван Вагранович казав вам, Лавре Станіславовичу, хто саме вас наймає?

Так, я в курсі, - сказав Лавр, а сам подумав, що авто «півника» повністю гармонує з його черевиками.

Прикріплений до вентиляційної решітки ароматизатор не міг перебити бридкого запаху риби. Лавр уявив, що сидить на висохлій плямі, залишеній яким-небудь пакетом з копченими сомиками, і його пересмикнуло.
Ваш директор справляє фундаментальне враження, - визначив представник клієнта.

«Ще б пак!» - подумки погодився Лавр, але промовчав. Обговорювати шефа зі сторонніми він вважав моветоном. Peugeot тим часом рушила з місця.

Поки ми доїдемо, Лавре Станіславовичу, вже буде вечір. Напевне, вам буде краще в нас заночувати.
Заночувати? – перепитав Лавр. На такий розвиток подій він не розраховував. – Іван Вагранович казав, що ви мене завезете додому.

Авжеж. Завтра.

Тоді я краще візьму свою «прімерку» і поїду за вами.

Нащо?

Повернуся вночі на своїй, не буду вас напрягати.

Лавре Станіславовичу, якщо вам треба щось лишити або узяти вдома, ми можемо тепер до вас заїхати. Так само, якщо вам треба побачити когось із рідних, сказати їм, що не будете ночувати...

Чому ви не хочете, щоби я взяв свою машину?

Ми поки що воліємо зберегти розташування Храму у таємниці. За кілометрів двадцять-тридцять від нього я попрошу вас зав’язати очі і витягнути батарейку із сотового.

Що?

Не ображайтесь, Лавре Станіславовичу, - на обличчі Корецького знову з’явилася та посмішка, яку Лавр класифікував як нещиру. - Ми ж іще не почали тісно співпрацювати з вашим агенством. А якщо все буде добре, ці перестороги вже завтра стануть зайвими.

«Ну й пасажир! – в середині у Лавра все кипіло і булькало. - Хоче мені очі в’язати, як шмарі на ментовському суботнику».

Вголос він спитав:

Ви жартуєте?

Ні, не жартую. Ми так домовились з Іваном Ваграновичем. Я сподіваюсь, при вас немає ніяких «жучків»?

Ви думаєте, що ми не зможемо в разі потреби знайти отой ваш Храм? Серйозно так думаєте?

В мене є інструкція мого керівництва, Лавре Станіславовичу. Ще раз вибачте.

Зав’язувати очі... – Лавр помотав головою. – Дев’ятнадцяте століття!

На жаль, в деяких аспектах ситуація за останні двісті років змінилась мало.

А в деяких інших аспектах, - Лавр зробив наголос на слові «інших», - ситуація дуже помінялась. Кардинально.
Можливо. Якщо хочете знати, особисто я був проти таких пересторог. Я інформований щодо можливостей сучасної техніки. Але, повірте мені, Лавре Станіславовичу, в деяких старомодних підходах є певна рація. Ми називаємо це «покрити Храм ззовні». Така у нас традиція безпеки. Традиція дуже давня і шанована.
Добре, - махнув рукою Лавр. – Покривайте собі, якщо ви вже все узгодили з шефом. Мені, я вам скажу, до клієнтських приколів не звикати. Ваші гроші – ваші фантазії.

От і добре, - підвів риску Корецький, повертаючи кермо. Peugeot виїхало на трасу і рушило, набираючи швидкість, на захід.


Глава 2


Мармура ще вчилась у школі, коли татова помилка загасила сонце на  чиновницькому небосхилі їхньої родини. Тоді тато мав казати доповідь на високій нараді, у присутності Президента і міністрів. У тій доповіді був один підступний абзац. Себто, не просто абзац, а повний абзац. Ось такий:
«Ресурсною специфікою грунтового покриву району є те, що тут зустрічаються три типи грунтів: опідзолені чорноземи, сірі опідзолені грунти та глибокі малогумусні чорноземи».

Словесну «міну» із двома «опідзоленими» тато зауважив і тренувався вимовляти ту «міну» правильно. Він спочатку облизував зуби, ніби задаючи язику гімнастичну вправу, випинав ретельно поголене підборіддя, а потім впевнено і дзвінко промовляв: «Недоопідзолені, опідзолені і переопідзолені грунти!» Це виглядало переконливо, тому і Мармура і мама нічого поганого не передчували. Але все вийшло на гірше і на тій високій нараді замість літнього бджолиного «дз» тато вимовив природніші звуки. Президент насупився і похитав вухами-варениками, а міністр щось записав до блокноту із золотим відрізом. Напевне, щось несхвальне, тому що за кілька днів тата зняли з посади. Зазнавши карьєрного краху, він уперше прийшов з роботи без краватки. Не виймаючи руки з кишень, тато плечем штовхнув двері, зайшов до туалету і довго звідти не виходив. А коли вийшов до вітальні, то побачив, що перелякана Мармура сидить на дивані, підібравши під себе довгі загорілі ноги.

Він майже хвилину мутно дивився на доньку, а потім сказав:
Ти теж станеш курвою, як і твоя мама. У вас усіх між ногами фізика, а не релігієзнавство.

З того часу в родині Мармури почали економити і боротись з мурахами, які у дощові дні атакували кухню і ванну кімнату. Крилаті мурахи літали кухнею, а мама ганяла за ними, пшикала на комах «рейдом» і наспівувала з «Фабрики»: «Исполняет все желанья, вот такая золотая». Іноді і Мармура долучалась до полювання. Вона чавила мурах миючою губкою. Їй здавалося, що коли мураху чавити м’якою зволоженою губкою, то мурасі не так боляче. Боротьба з мурахами під «Фабрику» тривала три літа, а на четверте у Мармури з’явилася подруга, яка називала себе Беконті, хоча насправді її звали Інною. Беконті охоче здавалась черговій молодіжній моді, тому ходила у чорному і вважала себе неформалкою. Вони з Мармурою могли годинами вияснювати, хто саме з їхніх знайомих й напівзнайомих нефорів «тру», а хто «не тру». У Мармуриній бібліотеці з’явилися томики Блаватської і «Некрономікон». Як і Мармура, Беконті жила в нетрях промислового району, але якось так склалося, що вона тусовала у старшій компанії, де дівчата не повинні були відмовляти хлопцям. Мармура не поспішала переходити до старших; жодний із тамтешніх хлопців їй не подобався. А ставати технічно дорослою лише заради щастя пити пиво з понтуватими пацанами вона вважала нижче своє тру-гідності.

У молодшій віковій групі пиво теж споживали, але не захоплювалися. Зате там цінували кольорові солодкуваті напої з хімічним присмаком. Нащадок буржуйської роду Едік приносив їх у спеціальній жовтій торбинці, поділеній на чотири відсіки. В кожний входила одна пляшечка. Компанія збиралася у цегляному лабіринті довгобуду заводу «Промприлад». За традицією кожний приносив щось їстивне, вкрадене з домашнього холодильника. Віка завжди приносила шматки сирної запіканки, акуратно загорнені  у червоні столові серветки, Памперс – майонезні салати у півлітрових слоїках, Марта – що попадеться, а Мармура постачала до тусні переважно м’ясні вироби, коронним із яких уся компанія вважала домашню шинку. Все це апетитно споживалося на свіжому повітрі, під заспокійливе тріскотіння вогнища, на котрому можна було б насмажити шашликів і шпікачок, але усім було впадло займатись такою фігнею.

Того липневого вечора жовта торба спорожніла якось занадто швидко. Едік з Вікою скинулися і послати Памперса ще за двома пляшками. Проводжаючи його поглядом, Марта раптом спитала в Мармури:
Ти все ще трешся із тою Беконті?

Ну? – здивувалась Мармура.
«Яке твоє псяче діло, шалава, з ким там я труся?» - подумала вона і ніби вперше помітила, що в Марти дуже виразні, та ще й підкреслені яскравою помадою губи. Ця виразність чомусь напрягла Мармуру.
А то правду кажуть, що вона сатаністка? – Марта кинула до вогнища одну із червоних Вікіних серветок. Жирна пляма від сирної запіканки спалахнула швидше за папір.

Ти припухла? Яка вона тобі сатаністка?

Та кажуть.

Хто каже?

Пацани.

Які ще пацани?

Мальовані, - м’язи на голих руках Марти напружились. Вона знала, що від Мармури недовго й по морді отримати і, про всяк випадок, мобілізувалась.

Ні, дєвушка, ти кажи, бо щас будєш сама за базар атвєчать.

Шо ти до неї догреблася? – Едік спробував вписатися за Марту на приколі. Дівчина йому подобалась. Він вже двічі пропонував Марті пекнутися не за так, але та поки що мкнулась.

Едя, не втикайся, - відрізала його Мармура. – Ця вафльорка токо шо мою кращу подругу сатаністкою обізвала. Я таке не попускаю.

Вона не вафльорка, - спохмурнів Едік.

Во-во, базар за базар! – перейшла у контрнаступ Марта і негайно отримала по носі. За півгодини, коли Памперс притарабанив додаткову заправку, старе добре туснюче місце нагадувало той погромлений вагончик з фільму «Вбити Білла», у якому Чорна Мамба мочила іншу зміюку. Добре ім’я неформалки Інни-Беконті було захищене найрадикальнішим способом: Марта поперемінно прикладала вологу серветку до розбитого носа й до фінгала під лівим оком.

Мармура теж отримала від Едіка з Вікою. Обізвавши всіх останніми словами, вона з непримиренним понтом залишила цегляний лабіринт. Мармура вирішила, що тепер вже стопудово кине цю пацав ату компашку і пристане до тусівки Беконті. Якщо там обов’язково треба з кимось трахатись, то й фіг з ним, вирішила вона. Краще вже косити під бригадну шмару, аніж терпіти бєзпрєдєл від бакланів.

Вона прямувала в бік старого цвинтаря, де знаючі люди колись показали їй могилу вампіра. Там опівночі можна було загадати бажання, котре мало точно здійснитися. Одного разу Мармура вже зверталася до вампіра по допомогу. Вона просила покарати ушльопану вчительоху, яка назвала її тупою збоченкою. Вурдалак не підвів і вчительоха зламала ногу, послизнувшись на смішній березневій кризі.
«І вам так буде!» - примовляла Мармура, чухаючи синець під футболкою. Вампірську допомогу вона вважала безвідмовною шнягою, тому прямувала до цвинтаря широкими і рішучими кроками. Наближався вечір і на небі визоріло. То було небо помсти і зірки на ньому були зірками помсти. І так вона мала статися – страшна помста Мармури, кращої подруги неформалки Беконті.

Навіть у сутінках старий цвинтар не виглядав зловісним. Здалеку його можна було сплутати із занедбаним і засміченим парком. Між зовнішніми секторами кладовища і двором будівельного коледжу не було навіть огорожі. Від неї залишились обкладені цеглою стовпи і половина трубчатої брами, з ребер якої звисали залишки металевої сітки. Відразу за стовпами починались шеренги надгробків.
Мармура не стала обходити щільно заставлений пам’ятниками перший сектор. Вона знала таємну стежку, яка починалась від помпезної гробниці якогось довоєнного архітектора. Стежка проходила крізь високий живопліт, зміїлась по ділянці з фамільними склепами професорів медицинської академії і впиралась у найдавніші захоронення четвертого сектору. Там, під старою липою, причаїлась могила вурдалака.
Дівчину відділяло від проклятої могили якихось п’ятнадцять кроків, коли вона насторожено притишила ходу. Під старою липою відбувалось щось незвичайне. Мармура сховалась за великою гранітною стелою, на якій було написано:

Самуил Абрамович Кац
доктор медицинских наук
1909-1991

Надійно захищена стелою від ворожих очей, дівчина використала для спостереження зроблений в ній отвір. Він виглядав як прорізана наскрізь у гранітній плиті шестикутна зірка і якби хтось посвячений зауважив у ньому сіро-блакитне око Мармури, він міг би згадати про древній гностичний символізм. Але такого посвяченого у той вечір на старому цвинтарі не трапилось.

Крізь зірку Давида дівчина побачила, що надмогильна плита вампірського захоронення відсунута, а над самою могилою нахилилась чиясь темна постать. Поряд з нею стояла висока брюнетка у плямистому комбінезоні «мілітарі» і шнурованих чоботах. Брюнетка тримала ліхтар і підсвічувала ним могильну яму.
«Що за день такий кончений? - подумала Мармура. - Спочатку отримала по морді, а тепер і до вампіра не можна підступитись... І що вони там шукають, ті уроди? Томбрайдери, мля...»

Тим часом невідомі вийняли з могили якийсь предмет розміром як балон з лаком для волосся. Брюнетка поставила предмет на сусідній надгробок за кілька метрів від Мармуриної схованки.
Темний «томбрайдер» щось сказав брюнетці. Та загасила ліхтар і взялась за край надмогильної плити. Темний підважив її протилежний край. В цей момент щось ніби штовхнуло Мармуру: «Тепер, або ніколи!»
Вона вислизнула з-за стели, схопила предмет і побігла таємною стежкою. Вже добігаючи до живоплоту вона почула: «Туди! Хапай!» і нирнула у зарості. Кілька стрибків – і Мармура вибігла у двір будівельного коледжу. Їй здалось, що вона радикально відірвалася від переслідувачів, але, глянувши через плече, побачила, що мілітаризована дівка біжить за нею.

Мармура вважала себе непоганою бігункою. Під час шкільних змагань вона завжди була у першій трійці і дещо розумілась на перегонах.  Тому Мармурі не треба було довго розмірковувати, аби уторопати: перемогти за швидкістю їй не вдастся. Вона лише мить бачила переслідувачку, але цього стало, щоби оцінити можливості тої. Брюнетка скорочувала відстань, впевнено перестрибуючи через парканчики і рівчаки, які Мармура мусила оминати.

Тоді дівчина вирішила сховатись. Вона забігла до вузького проходу між заводськими парканами, завернула за ріг, відсунула парканну дошку і скористалась одним із таємних лазів, відомих лише тим, хто провів дитинство в бетонних лабиринтах цієї промзоні. Лаз був вузьким. Мармура ледве протиснулась, обдираючі лікті і коліна, під їржавим черевом величезної цистерни. Тепер вона опинилась у темному закутку, де місцеві підлітки накрили шифером «бункер» з двома поламаними розкладачками і колодами карт у ничці. Заводський паркан правив за стіну тайника. В паркані була просвердлена дірочка для спостереження, але Мармура не ризикнула нею скористатись.

Серце вистрибувало з грудей Мармури, синці на тілі і подряпини на ліктях наливались пекучим болем. Дівчина закусила губу, щоби не застогнати. Раптом з-за паркану почулись голоси. Вони спочатку наблизились, а потім почали віддалятись від «бункеру».

Чоловічий голос: «...було стріляти».

Жіночий голос: «Там могли бути менти».

Чоловічий голос: «Не бачив я там ментів».

Жіночий голос: «У дворах були люди... Але вона не могла втекти далеко».

Чоловічий голос: «Та втекла вона. Вона ліва. Якась місцева сучка. І добре тут орієнтується».

Жіночий голос (здалеку, стишено): «Обшукаємо... завтра... і що потім...»

За мить голоси стали зовсім нерозбірливими. Переслідувачі, зрозуміла Мармура, рушили шукати її до заводського майданчика цементного заводу.

«Дулічкі ви мене знайдете, деградоси!» - вона полегшено видихнула з легень повітря і перестала стримувати хрипке дихання. Тепер Мармура могла роздивитись здобич. В щілину між листами шиферу пробивалось світло заводського прожектора. Мармура підставила таємничий могильний предмет під синюваті промінчики. Предмет виявився брудним металевим циліндром. Досить важким. Його вкривав шар густого мастила, змішаного з грязюкою. Цим мастилом під час втечі дівчина вимазала собі руки і одяг. Мармура спробувала зішкребти мастило з циліндра і знайти на ньому отвір або кришку, але той виглядав суцільною болванкою. Від цікавості і безсилля їй на очі навернулися сльози. Але довго нервуватися від таких дрібниць вона не звикла. Поміркувавши, Мармура вирішила відкласти дослідження циліндра на потім. Тепер вона зконцентрувалась на головному завданні – залишити промзону непоміченою.

Від цистерни до пустиря, за яким починались спальні райони, вів ще один секретний лаз. Ще за радянських часів його спорудили робітники двох суміжних заводів для того, щоби в робочий час ходити до найближчого горілчаного магазину. В ті далекі часи йшла війна у В’єтнамі, тому лаз дістав назву «тропи Хо Ші Міна». Нові покоління мешканців спальних районів давно забули про ту війну. Й мало хто з них щось знав про лідера індокітайської революції і таємні стежки жовтошкірих повстанців. Але назва продовжувала жити. Пролетарі олігархічної епохи, так само, як і їхні батьки за доби зрілого соціалізму, використовували «тропу Хо Ші Міна» для алкогольної партизанщини. Саме цією стежкою, невідомою не тільки ворожим зайдам, але й заводській адміністрації, Мармура й добралась до багатоповерхівки, де мешкала Беконті.
Якби Мармуру хтось тоді запитав, чому вона понесла свою здобич до подруги, вона б, скорше за все, відповіла: «А фіг його зна».

Глава 3

Якщо у вас вже виникли якісь питання, Лавре Станіславовичу, я спробую на них відповісти, - люб’язно запропонував Корецький наприкінці першої години їхньої подорожі і додав:
Звісно, в межах моєї компетенції.

«Так тобі, радной, ще й компетенції бракує, - подумки пхикнув Лавр. – Але, о’кей, спробуємо тебе дещо запитати. Не побридимось. Навіть якщо ти в масонів лише дрібний шнирь».
Іван Вагранович сказав мені, що на ваш Храм було здійснено збройний напад, - Лавр витягнув сотовий і ввімкнув в ньому диктофон. - Розкажіть мені про той напад детальніше.

Це обов’язково треба записувати?

Ви ж чули, мій шеф вимагатиме від мене звіт. Я на пам’ять не скаржусь, але звик усе фіксувати. Робота така, Романе Олександровичу.

Ясно, - кивнув Корецький і замовк.

«Упс. Інтервью закінчено», - вирішив Лавр. Але він помилився. Корецький лише взяв паузу для обдумування.
Напад був, так, - почав він. – Учора, біля третьої ночі. Хтось намагався увійти до Храму через технічний вхід. Ви побачите, там такі металеві двері, але замок слабенький, циліндровий. Перед тим вони отруїли собаку. Коли вони відкривали двері, спрацювала сигналізація.

Якого типу  у вас сигналізація?

Здається, «Дунай». На рух, на розбивання скла. На всіх вхідних дверях встановлені датчики...
Зрозуміло.

В Храмі були люди. В будівлі постійно живе доглядач Храму і ще там тої ночі були два гостя. Там у нас, знаєте, є щось на штиб готельчика. Кілька кімнат. Якраз позавчора брати приїхали пополювати. Там, навколо Храму, хороший ліс, густий.

Пополювати? Але мисливський сезон ще не почався.

Я не мисливець, не розуміюсь на тому.

Сезон починається п’ятнадцятого серпня, а сьогодні друге липня.

Ну, не знаю... – Корецький похитав головою. – Може вони приїхали по мішеням постріляти, по воронам. Самі їх спитаєте. Факт той, що коли спрацювала сигналізація, вони взяли рушниці і...

Рушниці були з ними?

Там, на другому поверсі, є сейф для зброї.

І вони там постійно тримають свої рушниці?

Точно не можу сказати. Здається, так.

А як ці ваші мисливці перебували у Храмі, якщо там була увімкнена сигналізація?

У гостьових приміщеннях датчиків руху немає. Лише на першому поверсі і в храмах.

Їх що, кілька?

Sorry, - представник клієнта вибачально похитав головою. -Ми зазвичай називаємо Храмом усю будівлю, але це не зовсім правильно. В ній є різні приміщення, обладнані для вільномулярських робіт у різних градусах. Їх теж називають храмами. Для храмів різних градусів є ще спеціальні назви.

Вільні муляри – це масони?

Так, переклад з французької. Франкмасони.

Ясно. Так ці ваші мисливці відкрили стрілянину в середині будівлі?

Так. Нападники теж стріляли.

З чого?

Це вже буде до вас питання. Там в стінах кулі позастрягали.

Як я розумію, до правоохоронних органів ви не звертались?

Ні.

І не збираєтесь?

Ми найняли вас. У вас репутація фірми, яка здатна без  розголосу вирішувати широкий спектр проблем.

Це приємно чути... До речі, когось під час нападу було поранено?

Одного з братів. Невелика подряпина.

А от як ви особисто вважаєте, якою була мета нападників?

Невідомо.

Скільки їх було?

Брати бачили двох.

Відеокамери їх зафіксували?

Ми ще не встигли налагодити систему відеоспостереження. Працює лише камера над центральним входом.

Вони відступили до лісу?

Так, втекли до лісу. Наші їх не переслідували.

Зрозуміло. А у вас є здогадки, хто б це міг бути?

Ні.

Але в такої специфічної організації як ваша, напевне, є  вороги.

Що ви маєте на увазі під словом «специфічна»?

Ну, ви розумієте, я не хочу сказати про ваших нічого поганого, але існують різні думки.

Багато публікацій про нас базуються на спекуляціях наших недругів.

От бачите, ви самі визнаєте, що у вас є недруги. Тобто, вороги.

Вороги у всіх є.

І хто ж вони, оті ваші вороги?

Є різні радикальні угрупування, які вважають нас відповідальними за негаразди в суспільстві. Різні маргінали, політики-популісти...
...християни.

Ви помиляєтесь, Лавре Станіславовичу. Я сам віруючий християнин. Щотижня ходжу до церкви. І всі брати вірять у Бога. Якщо людина не вірить у Бога, вона взагалі не може стати масоном. Це записано у нашій Конституції. Ми не воюємо з Церквою, а вона не воює з нами. Є, звичайно, окремі екстремістські групи в церковному середовищі, але вони усюди є. В будь-якій релігійній течії, як ви розумієте, рано чи пізно виникає таке собі радикальне крило, яке пропагує непримиренність до всіх, хто інакше мислить, інакше трактує зв’язок із Богом.
Якщо ви такі білі і пухнасті, то чому тримаєте свою діяльність у таємниці?

А хіба ваше агенство не тримає свою діяльність у таємниці? Ви ж не вивішуєте отримані оперативні дані на інтернет-таблоїдах.

Ми, Романе Олександровичу, займаємось питаннями безпеки. Ці питання за своєю природою вимагають конфіденційності.

А ми будуємо символічний вселюдський храм духу і захищаємо порядок від хаосу. І ці питання також за своєю природою вимагають, щоби їх тримали подалі від майданчиків людської цікавості.

Невже? – Лавр вимкнув диктофон.

Ви ж самі, Лавре Станіславовичу, щойно підтвердили існування різних рівнів відкритості інформації. Є знання публічні, є фахово конфіденційні, а ще є такі знання, які здобуваються виключно через посвяту. Для таких особливих знань публічність є смертельною отрутою. Публічність руйнує священне, ритуальне. Тому частина наших знань є закритою для профанічного обговорення, для іронії і осміювання. Але лише частина. Зрештою, повні описи ритуалів нижчих градусів можна знайти у книжках. Ці книжки вільно продаються. Вони є у нашій храмовій книгозбірні, можу дати вам почитати.

Добре, Романе Олександровичу, припинимо цю дискусію. До моїх функцій не входить щось вам доводити, я повинен лише забезпечити безпеку вашого Храму. Тому мені необхідна вичерпна інформація про тих, хто потенційно міг би організувати учорашній напад. Для роботи потрібна, а не для цікавості чи загального розвитку. Ви можете надати мені таку інформацію?

Я попрошу братів, щоби для вас підготували аналітичну записку з цього питання.

О’кей. І чим швидше її підготують, тим краще. 

Решту часу вони їхали не перемовляючись. Перед черговим перехрестям Корецький дав консультанту з проблем безпеки кашне зі щільної вовни. Лавр  зав’язав очі і ретельно розправив кашне, не залишаючи жодної щілини: «Чужі таємниці нам не потрібні». За його підрахунком він провів у темряві близько сорока хвилин. Коли Корецький дозволив йому зняти кашне, Лавр побачив, що Peugeot стоїть на асфальтованому майданчику поряд із двоповерховою будівлею, розмірів та планування якої він спочатку не зміг визначити.

Лише вийшовши з автівки, Лавр побачив Храм у всій його красі. Це була свіжа споруда, яка нагадувала гібрид лікарняного корпусу і фортеці. Її побудували літерою «т», прикрасивши всі три її закінчення декоративними еркерами і вежами. Масивна цегляна коробка будівлі спиралась на високий рустований цоколь. Ковані грати захищали вузькі, немов бійниці, вікна. Там, де «неф» Храму пересікався з його «трансептом», над металокерамічним дахом підносилась прозора шестикутна піраміда.

Храмова обсерваторія, - пояснив Корецький, відслідкувавши напрям Лаврового погляду.

Займаєтесь астрономією?

Спостерігати за небом – давня масонська традиція. Більшість видатних астрономів Європи були вільними мулярами. Ньютон, де Аламбер, Норвуд, Вольф, Лаплас і багато інших. Колись було таке правило, що офіцерські посади Других Доглядачів масонських лож доручались виключно професійним астрономам.

Я щось не бачу там телескопа.

Його ще не встановили. Храм побудовано лише три роки тому. Ми ще не встигли обладнати всі його служби і майстерні.

Великий у вас Храм.

Ну, це з чим порівнювати. Якщо, скажімо, з Масонік-Холлом, або Палаццо Джустініані, то, повірте, наш Храм дуже й дуже скромний.

Вірю. Але, все одно, погодьтесь, така споруда тягне на кілька мільйонів.

Збудовано на пожертви, - інформував Корецький і запросив Лавра:
Йдемо до Храму, прошу.

При вході до будівлі їх чекав сивий добродій поважного віку. Він спирався на лаковану тростину і пильно придивлявся до Лавра.

Знайомтесь, це доглядач Храму, брат Олександр, - представив сивого Корецький. – Він допоможе вам тут зорієнтуватись.

Дуже приємно, Грінченко Лавр Станіславович, - Лавр простягнув старому руку, але той не поворухнувся, продовжуючи уважно вивчати обличчя прибульця.

Дорогий брате, наш гість може неправильно зрозуміти... – почав Корецький.

Начхати мені, що він там зрозуміє, - старий відкрив стулку високої дубової двері. – Достатньо того, що ви запросили сюди профана...

Ви ж знаєте, це рішення Верховного Конвенту.

Ви скоро екскурсії сюди водитимете... Заходьте вже, чого там стоїте, - брат Олександр рішуче покрокував вузьким коридором.

Лавр і Корецький рушили за доглядачем. Той відкрив двері в кінці коридору і вони увійшли до великої, пишно оздобленої зали. Її стелю підтримували обличковані під чорний мармур колони з позолоченими капітелями. Між колонами зі стелі звисали кольорові хоругви, рясно прикрашені циркулями, трикутниками, гілками акації та символічними зображеннями молотків та інших мулярських інструментів. На підлозі лежав чорний килим з вишитою у центрі величезною срібною літерою «G».

Найдовшу стіну зали прикрашало велике, писане олією полотно у барочній рамі. На картині було зображено людей у чорних костюмах і фартуках. Вони стояли двома колонами на чорно-білій підлозі перед спорудою, що нагадувала церковний вівтар. «Інсталяція Великої Ложі України. Париж, 6005 рік ІС», - прочитав Лавр підпис під картиною.

Ви у Храмі, молодий чоловіче, - звернувся брат Олександр до Лавра. – У Храмі традиції, яка живе сьоме тисячоліття. Настійно прошу вас не забувати про це.


Глава 4


Ну і відос у тебе, Мармушко... – такими словами зустріла Беконті свою молодшу подругу. – Заходь, у ванні візьмеш жовтий рушник. І дивись, обережно, там кран гарячої води прокручується. Обшпаритися можна.
Шо там твій кран, - Мармура поклала свою здобич на піддзеркальник і роздивилась себе у дзеркалі. – От я сьогодні реально прозрєла. Мене тіко шо вбити хотіли.

Хто?

Якісь відморозки. До речі, я сьогодні за тебе вписалась. Одній обізяні морду била. Вона сатаністкою тебе назвала. А я їй ніс роздовбала. В неї вся мордяка була в крові, атвєчаю! Ну і вони мене з Едіком трошки дістали... Я футболку і джинси тобі в машинку кину, можна?

Кидай, - Беконті пройшла коридором, розглядаючи Мармуру. – Жоска ти дєваха, як я бачу. Між іншим, можеш сьогодні в мене заночувати, папахєн кудись на всю ніч поїхав. А це що таке? – побачила вона циліндр.
Я тобі зараз все розповім, це убойна шняга, - Мармура скинула з себе брудний одяг. – Із-за цієї фігні мені ледве тапки не сплели. Я по тропі Хо Ші Міна від них вшилась... В тебе крем для синців є?

У верхній шухляді, - Беконті двома пальцями взяла циліндр і спробувала підняти. – Важке. Воно у якомусь гівні. Звідки це?

З могили вампіра.

Звідки?

Ті деградоси розкопали могилу вампіра і витягли звідти цю банку. А коли вони почали назад плиту ставити, я її схопила і побігла. А їхня дєвка – уявляєш? – почала мене доганяти. Майже догнала, сука, але я нирнула в «бункер»...

А що за дівка?

А така ципа, років двадцяти шести, у комбікє. Бігає як пантера.

А нащо оця штука тобі здалась?


Кількість переглядів - 459606.10.2010 11:36

Система Orphus Коментарі (1)
назар | 21.11.2010 21:23Цікаво, захоплююче, не тривіально і не по-селянськи.

Додати коментар

Ім'я:

E-mail: (не обов'язково)

Текст повідомлення:



Останнє в блогах
Изготовление стендовых моделей самостоятельно http://www.modelizd.ru/