Повертаючись до терористичного акту, вчиненого Андерсом Берінгом Брейвікон


Протистояння і розкол все більше стає нашою внутрішньою проблемою. А це означає, що завжди будуть незадоволені або слабкі, над якими сильніша більшість, з огляду на майже відсутню культуру толерантності, чинитиме насильство. Сьогодні ґвалтують україноцентрину проєвропейську більшість – такі парадокси сучасної України. Завтра можливо так само брутально ґвалтуватимуть росієцентричну меншість чи кримських татар. Те саме стосується тих чи інших Патріархатів. Жодного суспільного діалогу не започатковується з принципових міркувань – така «філософія опускання» на зоні. Але не тільки – героїка українського резистансу теж оспівує терор як спосіб боротьби.

Однак неминучим результатом браку політичної культури як культури домовлятися про правила співжиття у межах держави, тобто справжньої політики, неминуче буде ре-акція, акція у відповідь. І ця «акція у відповідь», у ситуації крайньої слабкості ґвалтованої сторони, неминуче набуває нетрадиційних форм – переходить у терор. У терор, де діалогу вже немає.

У цивілізованому суспільстві його демократичність вимірюється мірою захищеності його слабких верств – інвалідів, дітей, жінок, релігійних та національних меншин – врешті-решт тварин. Якщо ж вони не мають суспільних механізмів захисту, як от україномовні в сьогоднішній українській державі, то це змушує їх вдатися до несистемних засобів захисту себе та своїх інтересів – і врешті-решт – вдатися до терору. Не знаю, чи усвідомлює це ґвалтуюча український народ влада.

            На жаль дискусії в українському інтернетпросторі про терористичний акт  Брейвіка засвідчили глибоке нерозуміння нашого загалу, що ж таке тероризм як явище. Ба більше – публічне бравурне знущання наших доморощених «борців за нацию» над терміном «толеранція» (толеразм, толерасти і т.д.) свідчить, що вони ні сном ні духом не підозрюють, що ж таке політика. А тому штовхають країну і державу до чергової руїни.

            Тому наводжу цитату з найдоступнішого для них на сьогодні джерела – Вікіпедії – «Полі́тика (від πολιτική — державні і суспільні справи) — цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків».

Ключовим тут є термін «взаємовідносини». Тобто двосторонні відносини, односторонніми, як в терористичному акті вони бути не можуть. А тут без порозуміння і поваги до позицій іншого ніяк не обійдешся. Тобто не обійдешся без толеранції принаймні до позиції. Якщо її немає, то маємо або війну, або терор. Причому тут наші «мислителі» роблять чергову помилку – вони бачать терор, навіть, якщо ще є тероризування дітей у дитячому садочку, як продовження війни за ту чи іншу «святу справу». Але терор не є війною чи війно іншими засобами. Це якісно інше явище. Терор є сліпим, як у випадку на острові Утоя, і не має суспільно корисних наслідків, як терор палестинський чи баскський.

            Тому таким важливим для кожного суспільства є діалог. А от його у нас практично і немає. Як я вже писав, причиною тут є і наша недосвідченість і неосвіченість. Але так само і свідома зла воля тих, хто зацікавлений у тому, щоб українське суспільство як велика спільнота не відбулося. Тому вони де можуть руйнують платформи суспільного діалогу – від коментарів у блогах так званими «тролями», до політичних установок, які виключають діалог влади з опозицією – та ми «плевали на ваше мнение». Тим самим вбивається можливість появи хоч якогось порозуміння, хоч якогось толерування і узгодження позицій. Тобто вбивається можливість появи української політики як такої. Спрацьовує вічне правило «Поділяй і володарюй», якому підігрують і «пливаки» і «антитолерасти».

            Більше дуже різних, проте фахових, матеріалів з цього питання можна знайти у спеціальному виданні «Насильство, влада, терор», яке було присвячене терористичному нападу на США http://www.ji.lviv.ua/n25texts/N25-teror.htm . Рекомендую вдумливим читачам. А для попереднього ознайомлення з загальною проблематикою тероризму пропоную матеріал Максиміліана Стрміски - чеського ученого, викладача катедри політології факультету соціальних досліджень Масарикового університету у Брно:

 

Максиміліан Стрміска

Субверзивний політичний тероризм у сучасних демократичних державах: вступні студії

Зв’язок між діяльністю сучасних демократичних систем і впровадженням “модерних” форм політично вмотивованого екстремального насилля, зокрема різних варіантів субверзивного тероризму, у трьох минулих десятиріччях був на багатьох рівнях предметом інтенсивних досліджень та дискусій, результати яких частенько були суперечливі.

Це не дивно, якщо взяти до уваги різноманітність джерел, якими послуговувались у цих ситуаціях, складність та мінливість досліджуваного матеріалу, і звичайно ж – здатність деформуватись різних політичних факторів, які неодноразово спочатку обмежували горизонт дискусії та визначали характер політично “вигідних” чи хоча б прийнятних висновків. Ці спостереження не стосуються лише певної публіцистики та творів пропаганди, що з дивною грубістю й безсоромністю служать інтересам влади, на основі яких і буде означено, хто “терорист”, а хто “борець за свободу” тощо. І у низці наукових праць, що намагаються відстояти принципи та переваги демократії, була помітна спроба a priori не допустити повного розкриття проблеми, оскільки це могло випадково призвести до сумнівів щодо доцільности та справедливости традиційних поглядів й принципів, за якими феномени політичного насилля й екстремізму засуджуються. [Класичним прикладом цієї тенденції може – якщо ми візьмемо до уваги лише серйозні наукові праці – служити праця Вілкінсона “Тероризм і ліберальна держава”. Wilkinson, P. Terrorism and the Liberal State, Macmillan, Basingstok, 2. видання, 1986.] Полемікa стосовно тероризму малa при цьому великий вплив. Дискусії про тероризм модифікували підхід громадськости до тероризму не лише як до однієї з категорій радикального насилля, а й у ширшому розумінні як до політично вмотивованого насилля й екстремізму загалом, до того ж посприяли поширенню й вкоріненню погляду, що політичне насилля (враховування насильницьких методів політичної боротьби, включно з тероризмом) є за своєю суттю недемократичне й протидемократичне, і в принципі воно – універсальний ключовий знак екстремізму. У значної частини громадськости в сучасних демократичних державах посилилась тенденція поєднувати a priori прояви радикальних орієнтацій з актами політично вмотивованого насилля, а носіїв цих орієнтацій ідентифікувати щонайменше як потенційних злочинців, чи хоча б як підбурювачів до безжалісних насильницьких дій або – у гіршому випадку – просто як терористів, чи принаймні як терористів in spe. У цій вельми спрощеній перспективі якимось прототипом справжньої радикальної формації стала таємна терористична організація, а тероризм – моделлю й логічним відгалуженням “послідовно антисистемних” орієнтацій. У середовищі, де процвітали такі уявлення було і є важко розвинути відкриту, не обтяжену забобонами дискусію про радикальну опозицію і протирежимний протест, про їх причини й різні взаємозв’язки, і не в останню чергу про довготривалі результати їх толерування чи, навпаки, придушення.

У випадку субверзивного політичного тероризму – і політично вмотивованого терористичного насилля загалом – вдвічі більше підходить принцип, що обов’язковою передумовою будь-якої серйозної дискусії про це явище є його визначення, і ліпше, коли є визначення як з позитивного, так і з негативного поглядів. Тільки так можливо мінімалізувати ризик навмисної дезінтерпретації й інструменталізації цієї проблематики.

Політичний тероризм можна дефініювати як політично вмотивований та обґрунтований метод використання радикального насилля, головна мета якого – досягнення певного психічного ефекту, що своєю досяжністю виразно переходить межі прямих жертв чи свідків насильницького акту, ефекту, безпосередній нищівний фізичний вчинок насильницького акту якого є другорядним, з погляду на початкове політичне значення. [До проблематики дефініювання тероризму детальніше див. напр. Стрміска, М. Політичний тероризм: проблеми його визначення // Політологічний часопис, І, №2, 1994. C. 29-39; Tackrah, R. (1989): Terrorism: A Definitional Problem // Contemporary Research on Terrorism, Aberdeen University Press, Aberdeen. 1989.] Характерна риса політичного тероризму – комунікативність: поєднання насильницьких вчинків з політичним посланням, при чому це послання може бути, а часто і є диференційованим з огляду на різні сектори цільової публіки. Його органічною частиною може бути як інтенсивне залякування, тероризування одних, так і підбурювання інших, потенційних спільників й наслідувачів терористів. Від останніх видів тероризму політичний тероризм відрізняється передусім систематичним використанням крайнього насилля, яке визначає також характер навмисне викликаного психічного ефекту. Можна у такому випадку стверджувати, що логіка політичного тероризму – це логіка винятково нищівної психологічної війни. [З цією констатацією загалом погодилась низка визначних дослідників; однак є факти, що більшість схем, традиційно вживання при дослідженні політичного тероризму, з цього положення не виходили, хіба що дуже обмежено та непослідовно. Wardlaw G. Political Terrorism. Theory, Tactics, and Counter-Measures, Cambridge University Press, Cambridge, 1982.] Це визначення, хоч і не вичерпне, подає низку імпульсів для розвивання подальших роздумів – як своїм змістом, так і тим, про що тут експлікатно не стверджується. Цей момент не знехтуваний. Для політизованого підходу до тероризму була власне типова спроба, поки можливо, від початку поєднати визначення тероризму з прямим чи хоча б непрямим дефініюванням кола його винуватців. У цих випадках не йшлось першочергово про відповідь на запитання, що таке тероризм, як швидше про те, хто такі терористи. Дослідження, які існують сьогодні, все ж показали, що одночасно дуже нелегко a priori виключити конкретні соціальні й політичні групи з кола можливих терористів чи їх спільників. До тероризму, як до засобу відстоювання своєї політичної мети, за певних обставин можуть звернутись, наприклад, як соціальні й силові політично невигідні, марґіналізовані структури, так і привілейовані сектори суспільства, що мають у диспозиції низку дієвої зброї для відстоювання та охорони своїх політичних інтересів. Політичний тероризм може тоді бути як зброєю слабких, криком відчаю, так і засобом цинічної владної еліти раціонально досягнути своєї мети. Тероризм може бути зброєю тих, хто намагається зруйнувати даний режим, і тих, кому йдеться про його збереження й посилення. Надзвичайно важко точно встановити наперед мiру правдоподібности наявности й ефективности політичного тероризму в окремих типах політичної організації – звичайно, за винятком режиму терору – можна з певністю стверджувати, що у даних політичних системах (які реально існують) тероризм, в принципі, не може з’явитись і знайти застосування.

Події минулих десятиріч переконливо показали, що демократичні політичні системи не імунні щодо субверзивного політичного тероризму. З’явились погляди, що саме у цих системах сучасний політичний тероризм знайшов найвигідніше середовище для свого розвитку. Таке становище було зазвичай засноване на припущенні, що експансія терористичних практик була і є можливою передусім завдяки недостатній репресивній потужності сучасних демократичних режимів. Камінь спотикання такої арґументації лежить у надмірному спрощенні усієї проблеми, від якого прямою дорогою можна потрапити до рафінованої непрямої реабілітації авторитарних режимів. З іншого боку, потрібно припустити, що таке становище має усталене раціональне ядро. Приблизне визначення можливих репресивних реакцій теж, без сумніву, важливий момент калькуляції потенційних прибутків та втрат зі сторони підбурювачів терористичних кампаній, і зовсім не єдиний момент. Експансію тероризму все ж не можна пояснювати лише непрямо, на основі того, що він просто не був вчасно рішуче подавлений. У зв’язку з цим неможливо далі за своїм методом ставити клопіткі запитання. Передусім можна запитувати, чи у сучасних ліберально-демократичних системах не знаходить “сприятливе середовище” інтеракція саме такого виду, яку потребує для свого оптимального функціонування політичний тероризм, чи хоча б деякі його типи. Це момент, який дослідження тероризму не може проминути: лише констатація факту наявности угрупувань, охочих схилитись до випадкового чи систематичного тероризму, а водночас констатація дійсности, що ці угрупування не були вчасно знищені, сама по собі не може служити засобом для пояснення, чому тероризм, у даному випадку, почав – чи навпаки не почав – більш чи менш “успішно” функціонувати.

Якщо ми залишимось у звичайній площині, то у зв’язку з цим вигідно звернути увагу на деякі основні риси політичного тероризму, притаманні, в принципі, усім його типам. Тероризм – принципово неконвенційний метод боротьби, який може – особливо на ранніх стадіях свого розвитку – знайти найліпше застосування там, де екстремальне насилля “на порядку денному” не стоїть. Неконвенційність тероризму не означає лише неповагу до даних правил і звичаїв, що побутують в певній соціально-політичній системі використання насилля і погрози насиллям. Логіка тероризму включає момент неповаги до жодних конвенцій; і у цьому, певним чином, полягає його дієвість. Важлива не так грубість терористичних нападів сама по собі, як те, що конкретні терористичні акти одночасно пов’язані з евокованням попередніх можливих і правдоподібних з боку потенційних жертв непередбачених і неконтрольованих жорстокостей, що будуть наступати, екстремального насилля, не обмеженого жодною складовою частиною конвенції. [Bonanate L. Dimensioni del terrorismo politico. Aspetti interni e internazionali, politici e geuridici, F. Angeli, Milano. s. 99-179. 1979] Навіть якщо це може виглядати парадоксально, у ліберально-демократичному суспільстві з низькою мірою толерантности щодо насилля тероризм саме тому може бути для певних угрупувань винятково дієвим неконвенційним засобом для досягнення політичної мети.

Що менше конвенційного насилля в даній системі, то більше можливости тут надається для викликання ефекту терору через неконвенційне насилля. Це фактор, який звичайно впливає на підрахунок прибутків й витрат потенційних терористів. Дієвість тероризму дуже залежить від відповідно продуманого дозування терору. Поки не перейдено певний поріг, за яким знаходиться вже лише режим терору, менш-більш дозований терор, що поступово наростає, зазвичай дієвіший, ніж багато терору одноразово. Не відповідно дозований страх може легко призвести до того, що намічена публіка пережитий страх компенсуватиме твердим неґативним ставленням щодо комунікатора (терористів). У селективному тероризмі – селективному не лише щодо потенційних жертв, а швидше і щодо різних секторів цільової публіки – не відповідно дозований і затягнений ефект жаху може мати для терористів не лише неочікувані, а й прямо катастрофічні наслідки. Загалом і у цьому випадку в основі діє те, що констатувалось вище: дозування й поступове збільшення терору, викликаного екстремальним насиллям, найпоширеніше саме у системах, де насилля немає “на порядку денному”. Це загалом не означає, що у цьому середовищі одночасно не збільшується ризик контрапродуктивности терористичної практики.

У відкритому множинному суспільстві існують відносно широкі можливості комунікації та дистрибуції терористичного політичного повідомлення, і це як з погляду окремих злочинців тероризму та їх спільників, так і з погляду їх противників. З колом політичних виконавців поширюється і коло потенційних “споживачів” терористичного послання. Вже у минулому виявилось, що самі терористи при цьому далеко не мусять мати рішучого поділу на маніпуляції з цим посланням, яке буде згодом використане іншими політичними виконавцями для їх власних цілей. У випадку політичного тероризму не діє принцип, що найбільший політичний зиск скоєні дії приносять обов’язково безпосереднім злочинцям. На основі цього можна поставити наболіле запитання про можливу пряму й непряму співвідповідальність за посередництво терористичного акту, яка розповсюджується як на політичних діячів, так і на сферу масових комунікативних засобів. [Willan P. Puppetmasters. The Political Use of Terrorism in Italy, Constable. London.1991; Moretti M., Mosca C., Rossanda R. Brigate Rosse. Una storia italiana. Intervista di Carla Mosca e Rossana Rossanda, Anabasi, Milano. 1984]

Аналіз застосування терористичного насилля у демократичних системах потребує певної міри диференціації, передумовою якої є хоча б елементарні типології тероризму, що зустрічається у цьому соціально-політичному середовищі. У зв’язку з цим необхідно коротко поєднати проблему розрізнення субверзивного (протидержавного) тероризму та репресивного (продержавного) тероризму, а також диференціацію цих тероризмів, передусім субверзивного.

Допоки йшлось про “національні” вітчизняно-внутрішні терористичні феномени, доти найбільшої уваги в останніх трьох десятиріччях викликали у Західній Европі та Північній Америці прояви субверзивного, підривного, тероризму – ультралівого чи іншого (етнічно-політичного, релігійно-політичного) походження. Для деяких дослідників та інституцій феномену політичного тероризму взагалі не існує, або він є політично незначний / несуттєвий. [Такі погляди (часто доцільно сформульовані й обґрунтовані) з одного боку могли прислужитись на різних внутрішньополітичних сценах криміналізації небажаних радикальних опозиційних угрупувань, а з іншого – могли використовуватись для розігрування трагедії, що переважно спостерігається на міжнародній сцені, мета якої визначити на базі владно-політичних пріоритетів і “очевидностей” “небажані” радикальні угрупування (або ж і їх прибічників та покровителів), як терористів, тоді як інші угрупування (прийняті за корисних спільників), які користуються такими ж методами насилля, не вважаються терористичними. Для прикладу можна привести погляди A.C.MacWillsona. MacWillson A.C. Hostage-Taking Terrorism. Incident – Response Strategy, Macmillan, London. 1992]

Виняткова увага приділена терористичним угрупованням ультралівого чи ультраправого походження, мала у цьому контексті свої власні причини. На їх прикладі було досить легко довести, що антидемократичними є не лише засоби, які використовувались угрупованнями, а й політична мета, якій вони мали служити – тобто дестабілізація й знищення демократичного укладу і заміна його режимом іншого типу. У інших типах терористичного насилля ці другі ознаки не мусять бути помітними, тоді як в першій із вказаних зауваг не виникає зазвичай сумнівів.

Загальнопринятої, раціонально обґрунтованої типології тероризму, на жаль, не існує. [Нинішні спроби опрацювати таку типологію створили вельми хаотичні враження. Значні недоліки були вже у спробі розрізнення революційного та субреволюційного тероризму, як двох основних типів субверзивного терористичного насилля, однак ще більші проблеми виникли згодом при розрізненні підтипів революційного та субреволюційного тероризму. Паул Вілкінсон, наприклад, дефінував революційний тероризм, в першу чергу, за його метою викликати політичну революцію; тоді як субреволюційний тероризм визначав неґативно, як тероризм, що використовується задля політичних мотивів, не пов’язаних із революцією чи владними репресіями. Wilkinson P. Politikal Terrorism, Macmillan, London, Basingstoke. 1974. S. 38-40; Напрошується можливість дефінувати субверзивне терористичне насилля, як політично чи ідеологічно вмотивовані злочинні насильницькі дії, що не є частиною кампанії, прямо спрямованої на здобуття влади та контролю над державою. Eckstein H. Internal Wor. Problems and Approaches, Collier-Macmillan/Free Press, London Glencoe. 1964; У цьому контексті курйозно сприймається спроба Вілкінсона ввести поміж підтипи революційного тероризму (“організація чистого терору”; терористичний революційний і народно-визвольний рух; ґерільєвий тероризм; повстанський тероризм) “пропаґанду дією” (яка, навпаки, представляє класичний приклад субверзивного тероризму) та “міжнародний тероризм”. Ще гіршою була спроба Вілкінсона прилаштувати між підтипами субреволюційного тероризму політичні й “династійні” ворожнечі-атентати, терористичні прояви т.зв. султанізму, партизанського визвольного руху і т. п. Сумним результатом спроб такої, так би мовити, “типології”, та все ж безцінним було скомпроментування будь-яких спроб вичерпної класифікації й типології субверзивного політичного тероризму. Wilkinson P. Politikal Terrorism, Macmillan, London, Basingstoke. 1974. S. 38-40.] Можна лише констатувати, що найвизначніший варіант підривного тероризму представляє субреволюційний тероризм (subrevolutionary terrorism), означений ще як агітаційний (підбурювальний) тероризм (agitational terrorism). [Eckstein H. Internal Wor. Problems and Approaches, Collier-Macmillan/Free Press, London Glencoe. 1964]. Його мета не безпосереднє захоплення влади, а, швидше, “озброєна пропаганда”, яка має продемонструвати усім потенційним спільникам, що озброєна боротьба проти режиму можлива, доречна й доцільна. [Цей тип тероризму потрібно відрізняти від радше короткочасного й тактичного, нерідко одноразового тероризму, мета якого підвищити договірний політичний потенціал даного угруповання в рамках вирішення однієї конкретної проблеми. Потрібно завжди досліджувати не лише характер безпосередньої мети та “противника” терористичних кампаній, а й характер – особливо диференціацію – їх цільової публіки (target publik), при чому вигідно розрізняти первинні й вторинні аспекти терористичного послання. Ця категорія будь-якого випадкового тероризму може теж перегукуватися з мікротерористичним насиллям, яке може утворювати початкову стадію найінтенсивнішого тероризму з ширшим обсягом. Так було, наприклад, у випадку Червоних бригад у 1970-1972 роках.] Основний намір – підготувати за допомогою психологічної війни тероризму дестабілізаційний ґрунт для громадянської війни (революції, масового повстання), яка б вилилась у повалення режиму і заміну його іншим (революційним) укладом. [У “чистому” вигляді таке поняття субверзивного тероризму зустрічається, наприклад, у італійського соціолога Сабіна Аквавіви. Aquaviva S.S. Guerriglia e guerra revoluzionaria in Italia, Rizzoli, Milano. 1979. S.145-147] Активність італійських Червоних Бригад (BR) і німецької Фракції Червоної Армії (RAF), хоч і не завжди однакова у всіх фазах, в сімдесятих-вісімдесятих роках у Західній Европі виходила, по суті, з логіки субверзивного (аґітаційного) тероризму. Ідейна зброя субверзивного тероризму ультралівого походження була гетерогенною. До неї належала анархістська “пропаганда дією”, доктрини різних таємних революційних угрупувань з ХІХ сторіччя, теорія й досвід антиколоніальних geril і тероризмів, так само як деякі елементи ленінізму та маоїзму тощо. Ідеологічна платформа італійських BR, німецької RAF чи інших “класичних” угруповань ультралівого субверзивного тероризму при цьому містила мало насправді важливих нових елементів, порівняно зі старшими взірцями, що походили переважно з ХІХ сторіччя. По суті, єдиним новим моментом далекосяжного значення було прийняття концепції “громадянської війни довгої тривалости”, концепції маоїстського походження. Тоді як раніше субверзивний тероризм традиційно сприймався як тимчасовий, відносно короткочасний і, швидше, тактичний засіб, у поєднанні з цією концепцією він отримав характер привілейованої стратегічно-тактичної бойової зброї довготривалого використання. Цей маневр зміщення у сприйнятті субверзивного тероризму приніс, з погляду його учасників, досить неочікувані, хоч зрештою логічні й передбачувані результати – передусім кумуляцію брутальности (грубости) і пов’язаних із нею подальших неґативних вчинків, що раніше чи пізніше, але неминуче вело до деградації цих терористично-політичних виконавців. Слід звернути увагу, що у сімдесятих роках ХХ сторіччя у колі радикальних фракцій руху протесту в деяких европейських державах (зокрема в Італії, Франції та інших державах) поширилось переконання, що лише насилля гарантує вірогідність революційних, а, по суті, будь-яких радикальних політичних проектів. Це надалі дуже підійшло до експансії субверзивного тероризму,поставленого цього разу на платформу, що містить цікаві елементи нігілізму. Доктрина формації, наприклад, італійської Першої лінії (PL), сприймала політику не більш, ніж як підступ (шахрайство), гру між лицемірами, недоцільну надбудову, тоді як війна схвалювалась як єдиний справді природний, логічний зв’язок “між використаними та користувачами”. [Guicciardi L. Il tempo del furore. Il fallimento della lotta armata raccontato dai protagonisti, Rusconi, Milano. 1988; Bocca G. La cattiva coscienza della Dc sul caso Moro, L’Espresso, XXXIV, n. 10,13.03.1988, s.19] Тут не йшлося про спробу “органічно поєднати політику з війною”, як це було у груп типу Червоних бригад, а про мінімалізацію, чи швидше анулювання політичних розмірів реалізованої терористичної війни. У цьому контексті не може надто здивувати переконання, що для цього тероризму була характерною схильність до специфічної баналізації насилля; його винуватці чинили винятково грубі (брутальні) напади з дивною “легкістю”, а пізніше у в’язниці з не менш дивною “легкістю” від тієї жорстокости часто відмежовувались. Експансія нового варіанту терористичного насилля була, без сумніву, відштовхуючим симптомом не лише деґенерації соціально-політичного устрою, який служив для неї основою, а й серйозною кризою для усієї політичної системи, яка уможливила народження подібного феномену.

Терористичним організаціям, що вийшли з крайнього правого полюсу політичного спектру аж до дев’яностих років було приділено значно менше уваги, ніж їх ультралівим антиподам. [Хоча проблематика дослідження ідейно-політичних матриць тероризму традиційно вельми сполітизована, виявилося, що поки абсолютно відмінні ідеологічні матриці містять момент виправдовування (неконвенційного) насилля, вони можуть за певних соціально-політичних обставин стати сприятливим середовищем для тероризму. Тому було б неправильно надовго поєднувати цей феномен виключно з класичними формами політичного екстремізму як ультралівого, так і ультраправого напрямку.] Для вивчення функціонування терористичного насилля тероризм ультраправого походження надзвичайно цікавий тим, що саме тут можна зустрітися із низкою моментів, типових для тероризму у відносно “чистій” подобі. У класичному неофашистському тероризмі, наприклад, зазвичай присутній “позитивний” педагогічний момент, характерний для ультралівого агітаційного тероризму “повчальних жестів”. Жага карати противників уже в ході боротьби за владу (і в жодному разі не розправлятися з ними потім, після перемоги) буває тут більш-менш обмежена на найпримітивнішому рівні – “дати урок” щонайширшій цільовій публіці, при чому головною є не кара чи точно обґрунтована помста, а демонстрація власної сили й передусім безпощадности. Неофашистський субреволюційний тероризм, особливо у ранній фазі, містить такі ж елементи, що й ультралівий агітаційний тероризм, хоча вводить їх до інших взаємозв’язків. Його логіка й динаміка інші – з погляду максималізації терористичного ефекту прямолінійніші. Підхід до цільової публіки, зазвичай, ніяк не диференціюється, тому у цьому випадку може надаватись перевага ґлобальності й інтенсивності психічного ефекту за рахунок його націлення, при чому експліцитна (політична мотивація) може бути напрочуд простою, або – як нерідко виявлялось – її може взагалі не бути. Тероризм цього виду визначається характерною тенденцією до прогресивного зниження міри селективности, цьому відповідає й схильність до дифузивної комунікації терору і потім до тоталізації терору.

Окрему категорію творить етнічно-політичний тероризм, визначними представниками якого є у західноевропейському середовищі, наприклад, басківська ЕТА чи Ірландська республіканська армія (IRA). Терористичне насилля цього типу у різних фазах свого розвитку часто уподібнюється до субверзивного тероризму. У таких випадках вирішальну роль, зазвичай, відіграє етнічний момент конфлікту, який з довготривалого погляду переважає над істинно ідеологічними мотивами й елементами. [Byman D. The Logic of Ethnic Terrorism, Studies in Conflict and Terrorism, XXI, n.2, October – December 1999 (s.149-169)]. Етнічно-політичний тероризм не має бути експліцитно антидемократичним (хоча б щодо своєї мети, не йдеться у зв’язку з цим про засоби), і питання ясного, обґрунтованого визначення щодо демократії як моделі політичної організації чи взагалі преференція цієї моделі для нього можуть бути другорядними. Характер етнічно-політичного тероризму зумовлений передусім існуванням етнічного (етнічно-релігійного і т.п.) cleavage й способом та мірою його політизації. Відносно просте неґативне самообмеження, засноване на цьому cleavage, полегшує швидку й дієву бруталізацію етнічного конфлікту, включно з застосуванням терористичного насилля.

Субверзивний тероризм безсумнівно представляв і представляє одне з можливих втілень протирежимної орієнтації і певним чином виражає радикальне відторгнення процедурного демократичного консенсу, загалом же не можна з певністю говорити про подальші форми насильницьких колективних акцій, які відносно часто і у масових масштабах застосовували різні угруповання й рухи протесту. Численні студії, реалізовані передусім в останньому десятиріччі, переконливо продемонстрували протеївський характер насильницьких колективних акцій, як зброї “унаочнення” недостатньо репрезентованих й опосередкованих інтересів; зброї, використання якої не мусить бути пов’язане з інґерентно антидемократичними підходами, і яке мусить неодмінно мати в цьому розумінні “антисистемний”, деарґументний вплив, щонайменше не з погляду довготривалости. При висвітленні процесу етаблування “антисистемних” формацій, що опікають насилля, як зброю політичного тиску, шантажу й залякування політичної еліти, значний наголос був поставлений на розвиток інтеракції різних виконавців соціально-політичного конфлікту. Ідеологію сприятливого насилля не перестали вважати відносно важливим фактором, що усуває перепони вживання неґативних методів, включно з політичним насиллям, як зброї політичного тиску, і разом з тим було підкреслено, що прийняття й застосування реєстру нелеґальних акцій не повинно зливатись із теоретичним обґрунтуванням насилля, і що практика насилля, врешті-решт, не є абсолютно інґерентною ані щодо типів відстоювання інтересів, які висовують групи протесту, ані щодо їх ідеологій. Окрім того, конвенційні та неконвенційні форми колективної приналежности, громадянського непослуху й спорадичні акти насилля часто переплітались у діяльності окремих угруповань та рухів протесту. [Della Porta D. Il terrorismo di sinistra, il Mulino, Bologna. 1990; Catanzaro R. La politica della violenza, il Mulino, Bologna]. Ці висновки, зроблені на основі розгорненого аналізу modus operandi різних виконавців, від масових протестних заворушень, аж до таємних терористичних організацій, спрямовувались проти спрощеного розуміння практики насилля, як універсальної, незамінної ознаки екстремістської орієнтації і щонайменше прямо сприяли хибному сприйняттю концепції екстремізму, невідповідно опосередковуючи й ізолюючи момент визначення процедурного-режимного консенсу. Тут зовсім не йдеться про реабілітацію радикального, неконвенційного насилля й звісно ж тероризму. В основі будь-якого терористичного насилля, якщо не брати до уваги його конкретну політичну мету, з погляду функціонування ліберальної демократичної системи, обов’язково лежить неґативний, нищівний вчинок. Кожне терористичне насилля порушує потенціал взаємної довіри й добровільної кооперації, без яких жодне демократичне суспільство, гідне цієї назви, не може довго існувати. В минулому нерідко з’являвся погляд, що міра небезпеки тероризму надто переоцінюється, що тероризм не підіймає багато галасу, а шкода, яку він завдає, доволі незначна. З цим зазвичай було пов’язане обґрунтоване остерігання від надмірної антитерористичної реакції, яка за шкідливістю може перевершити прямі наслідки терористичних наслідків. З таким поверхово оптимістичним поглядом не можна погодитись, принаймні з двох причин. Цей погляд був би, очевидно, прийнятний для тероризму (зазвичай субверзивного) швидше низької інтенсивности й розмірів; він загалом незахищений у випадку макротероризму, носії якого мають під руками досить потужну зброю, яка б їм, за певних обставин, уможливила досягнення такого ступеня терору, при якому би вповні реалізувалась його деструктивна сила, коли б терор почав безповоротно роз’їдати будь-яку консенсуальну базу людського суспільства. У зв’язку з цим кожне серйозне оцінювання небезпеки тероризму має брати до уваги не лише безпосередні наслідки терористичних кампаній, які найлегше ідентифікувати, а й довготривалі психічні наслідки, які важче оцінити. І з цього погляду, здається, вплив тероризму швидше недооцінений. Наслідки тероризму не можуть розглядались за критеріями, що застосовуються для різних форм конвенційних конфліктів. Якщо політичний тероризм – винятково згубна форма психологічної війни, він мав би так і оцінюватись. А поняття “перемоги” чи “поразки” у війні цього типу дефініюється надзвичайно важко. Поразка терористів може мати різний характер. [Потрібно відкинути погляд, що проти тероризму можна ефективно боротись за допомогою будь-якого насилля. Певний тип тероризму може бути “успішно” поборений іншим видом терористичного насилля. Однак відомо, що результатом є не бажана елімінація тероризму, як такого, а його наслідків]. Це не має конечно бути їхня фізична еманація. Передусім йдеться про те, щоб змусити терористів й потенційних терористів покинути цей спосіб впровадження своїх політичних поглядів. Це виражає не лише збереження адекватного політично-мілітарного авторитету для ефективної селективної репресії, а й передусім розвиток системи санкцій та поштовхів для потенційно субверзивних виконавців, схильних до експериментування з неконвенційними формами насилля, системи, яка уможливлює з одного боку мінімалізацію ризику т.зв. критичних оптацій (“critical choices”, прийняття реєстру нелеґальних акцій, попередження насильницьких форм акцій, створення таємних організаційних структур і т. п.), чи, у гіршому випадку, – опіку над цими операціями (певним чином автодеструктивними), а з іншого – включення їх заново до системи множинних політичних репрезентацій та причетности. Досвід сімдесятих, вісімдесятих і, на жаль, дев’яностих років ХХ сторіччя доводить, що у всіх випадках неможливо вчасно й дієво завадити деяким радикальним угрупованням почати експериментувати з політичним тероризмом. Якщо взагалі не існує рецепту повного вилучення небезпеки субверзивного тероризму, то існує – причому завжди – досить можливостей для ефективної боротьби проти поширення й репродукції терористичної активности.

 


Кількість переглядів - 488429.07.2011 12:43

Система Orphus Коментарі (1)
СИН СВОБОДИ | 01.08.2011 17:07Пане Возняку -ганьба вам ! Вас треба позбавити громадянства України

Додати коментар

Ім'я:

E-mail: (не обов'язково)

Текст повідомлення:



Останнє в блогах