Полюс Глибини


 

Настав час, коли підземна надцивілізація таємничої і недосяжної країни, що розташовувалася вздовж північного полюсу, змушена була ансамблем вирушати південніше. Їм не кортіло це робити, та вони вже давно опинилися на тому рівні розвитку, щоб не зважати на крутіж емоцій і бажань супроти Закону, вони навчилися їх погашати без надриву і шкоди для почуття індивідуальної і вселенської любові і безвідмовно коритися Вищому Розумові.  Тисячі літ перебування в надрах землі, надійному сховку від ворогів і непосвячених, загартували їх обходитися лише одними Знаннями, на долю яких матеріалізація, у нашому розумінні, припадала лишень зрідка. Вони знали, що з південного полюсу землі аналогічно їм на зустріч вирушила інша країна, тої самої надцивілізації, проте з разюче іншою організацією життя і відмінним способом життя, себто – протилежним Законом.  І ті, і інші знали, куди вони йдуть, і для чого: вже давно спричинилася інверсія магнітних полюсів землі, от-от має відбутися їхнє зіткнення, а апогеєм цього – битва військ полюсів. Волею Всесильного їм суджено  не без втрат здолати ворога. Як певне убезпечення  нижчої цивілізації – людей,  на період подвійного просування, країна Світла відрядила до кожної людської країни по одному своєму ставленцеві, хранителеві  Знань, які у зв’язку з експедицією полюсів перебували під певною загрозою витоку назовні,  а відтак дещо дочасно та дещо інакше, аніж Пророковано,  могли знищити людський рід. Місія хранителя ускладнювалася ще й тим, що він мав допомагати урівноважувати покладений на його плечі Метаелемент Землі. Позаяк ця країна відносилася до зони Півночі, то посланців Півдня там не було ( як і аналогічно на Півдні – північних, крізь призму географічного екватора ), а це означало, що своєю присутністю – активно чи пасивно, в залежності від карми, а карма була практично усюди однакова, позначена тотальним зіпсуттям,  –  вони, посланці, мали провадити, в людському сенсі, політику добра і зла. 

                                                                                                              

Там малася чудова родюча земля, посланець  на цій землі іменувався Шанбріном. Він мав здатність до видозмін, міг вільно переміщатися у просторі та часі в ефірному, астральному, ментальному, каузальному, будхіальному, проте ще не атманічному,  тілах;  мав тимчасовий доступ до  шістьох вимірів світу. В стані фізичного тіла він з легкістю піддавався левітації, телепатії, телекінезу, психокінезу, яснобаченню, щоденному загальному відновленню клітин.  Був здатний засвоювати багатство мов та генерувати безліч ідей, вдало втілюючи їх на практиці. Він все це ревно і здійснював, зримо і незримо, в межах добра, то в межах зла

Одного дня Шанбрін приголомшено усвідомив, що матерія його затягує, а фізика від певного часу грає першу скрипку  в його бутті.  Обов’язок поступився місцем бажанню, свобода безкінечності спасувала перед свободою конечності, а відтак він призупинився на дії  «земного зла»,  спізнав велич і насолоду «земного добра», став його активним виразником і виробником з усіма «червонокилимовими» наслідками.  У нього з’явилися жінка, діти, армія підданих і ще більша армія шанувальників, тобто ще більш підданих; у нього з’явилися небувалі гроші  та велика влада, багато плотських насолод і шалених ритмів іншого-свого життя. Він більше не відчував себе хранителем, зберігачем, руйнівником, таким, яким його визначили. Шанбрін  зажурився – чи не вперше йому відкрилось і це почуття, міст, що в цьому вимірі веде або до щастя, або до нещастя, а паралельно веде до інших щасливостей, або мук. Він одразу набрів в думках про недосконалість всієї природи, як феноменального, так ноуменального світів, про застереження Вищих від змінності і нестійкості планетарного влаштування і сліпу, беззастережну  віру у свою  сталу благочестивість та богообраність, адже Полюс Півночі – насправді Полюс Півдня, і навпаки. Він був у розпачі, на межі, щоб остаточно зірватися, проклясти свою країну, расу, свою цивілізаційну місію, інших Високих створінь, врешті-решт і Того, з Волі Якого все це відбувається, - як  те міг зараз він, Шанбрін, розуміти. Шанбрін вже й так втратив чимало стрижневих властивостей: йому все рідше і важче вдавалося тепер навіть перейти в четвертий вимір, перевтілитися в ефір чи левітувати  з тілом грубої оболонки. Та він все ще міг зчитувати на відстані всякого роду інформацію, ефективно впливати на маси  і на конкретних «сильних світу сього», творити довершене мистецтво та витівати плани  на всі випадки життя. Якось йому навіть вистачило сміливості зізнатися, ким він являється насправді і  якою роботою пов'язаний на цій грішній землі. Люди поділилися майже порівну: хтось йняв віри, а хтось іронічно усміхався. 

Рясно і цупко за його слова вхопилися, коли Землю в усіх чотирьох кінцях світу  почало лихоманити по-справжньому. Коли тягар людських справунків перекинувся  догори дном і давнє, багатьма колись вимріяне (явно, не таке) марево рівності і братерства облетіло за мить земну кулю і осіло на троні смерті, голоду і злоби. Шанбріна під’юджували взяти глобально і одноосібно світ в свої руки, адже більш дієвої і «вселяючої»  кандидатури  годі було відшукати в царстві мороку і гіркого дурману. Спецслужби та еліта, верхівки розбитих пірамід,  нерідко хто навіть самі самовіддано вірячи обома полюсами активно сивіючих голів в його надприродні здатності і їх плоди, всіх колись наймогутніших держав і найамбітніших – саме зараз, інших держав, запопалися трясти його і вимагати навперемінно, то пропонуючи зоряні статки, то обіцяючи  жорстоко покарати. Благали діти, рідні і чужі, жінки, молодь, старі люди і навіть священнослужителі – благали ридма –, їм так усім зараз рівною мірою був потрібен Визволитель. Та Шанбрін демонстрував дивну непохитність, вона так дисонувала з його ще недавнішньою показністю і гламурністю. Він не втомлювався повторювати смиренно трагічним голосом і нескладними фразами,  втупивши очі вниз, що  він – НЕ ТОЙ, на кого вони «полюють», і, що він може лише вказати на ТОГО, не більше. А ТОЙ – їхнього роду, та ніяк  не його. Що він – Шанбрін – слуга Закону, а не узаконеного капризу. Такі зізнання бісили верхи і низи, а також людей екватора, він зазнав на свою адресу море прокльонів і громоголосих зневір'їв. Його продовжували пресувати на предмет царя-месії, намагалися за всяку ціну, якщо й не поставити на трон, то вивідати знання, владні  щось змінити знову в світі на краще. Вони відмовлялися і слухати, що суттєво, докорінно  вже нічого не змінити, що можна лише гідно предстати   перед Судом, що всякі спроби марні.  Йому демонстрували трупи і живі скелети дітей та матерів, обпечені радіацією збожеволілі голови людей усіх ґатунків  і рас, і навперебій безперебійно ґвалтували в обидва вуха: « А ти, падаль земно-небесна… - поясни їм це ! Праведник ти, довбаний ! Мудрець, клятий !». Однак і тут Шанбрін виявляв непересічну незламність, а всередині увесь здригався, боровся навиворіт із незникаючими повальними сумнівами.  Врешті-решт їм,  через цейтнот, порядно обридла вмовлянка-грозилка і вони його облишили, після того як Шанбрін, що виказав своє справжнє ім’я, дотримав даного слова: вказав.

Шанбрін сидів в чотирьох стінах, немов на чотирьох кінцях і початках світу, в повній самоті і задумі. Земля все відчутніше вібрувала - то зближалися впритул Істоти двох Полюсів, аби зійтись у вирішальній підземній битві, а буде ще земна і надземна – паралельно; то чинився закон  паралельної  обумовленості: рух всякої сили викликає рух тої самої сили в іншому часопросторі.  У світі фізичному, в я кому він перебув, на цей стик довелося почекати значно довше, аніж в іншій субстанції, де вічність і мить нероздільні, як і воля зі свободою; чутно як валиться, здавалось б, незрушне, як плаче і благає, здавалось б, безстрашний, як обсмолює, здавалось б, життєдайне.  Шанбрін не тремтів від страху, він зумів зламати в собі спокусу піти іншим шляхом, наперекір його судьбі і місії. Але й він не гордився цим, аніскільки. Він втратив в собі останні хисти надлюдського, в нашому розумінні. Неспромога дематеріалізації, телепортації, і як наслідок – спасенної втечі, судячи з усього, в цю хвилину мало хвилювала його. Він помре, щоб потім воскреснути паралельно з людьми, в Абсолютному Зрівнянні, на цей раз – Істинно Величному, і він виконав свою місію без обочин месії. Він вклонився Месії.  Та ще зараз, живий із плоті, він має останню хвильку блаженної запитальної розпуки, де вимір, розуміння Свободи закриті від виміру, розуміння Волі. Де ще панує роз’єднаність двох Начал, підміна понять і часткова чи тотальна профанація, недосказаність, заплутаність (квантова ? не квантова ?) , а відтак – приходить жадане єднання у смерті, за умови  Життя.


Кількість переглядів - 551316.06.2011 10:26

Система Orphus Коментарі (0)

Додати коментар

Ім'я:

E-mail: (не обов'язково)

Текст повідомлення:



Останнє в блогах