Що це? Шукають! І плаче кошик серед трав – нема мелодій.


- ЩО ЦЕ? - А на сцені – «Горе від ума» і нові пролетарські артисти вибудовують фізкультурні гірки, марширують маршем, викрикують агітки. Вражений цим дійством Кіса Вороб'янінов, вихований на класичних зразках високого мистецтва, повернув голову до Остапа Ібрагімовича , і перепитав у нього: "Що це?".

Остап Бендер, глянувши на набрякле обличчя Кіси зі сповзлим моноклем, відповів:

- ВОНИ ШУКАЮТЬ!

Я наскоком переглянув три звичайних, орієнтованих на пересічного глядача, камерні вистави у містах Кропивницький, Київ та Івано-Франківськ.

Відразу хочу попередити читача, що пишу на зовсім не релевантну мені тему. Я в темі театру «не шарю»  взагалі нічого. І тому це, швидше, просто думки з приводу, ніж рецензія. Питання, а не відповіді. Радше спостереження і враження від побаченого, ніж аналіз чи експертні знання.

Двоє юнаків в Івано-Франківську (років їм так по 17) сидять поруч і дивляться виставу  «Убити Кароля». І тут чую:

- Що це?

- Не знаю, але вони щось шукають!

Дві гречні пані в Кропивницькому (років так двічі по 17) пильно глядять на сцену і намагаються зрозуміти «Жіночу логіку».

- Що це?

- Шукають! – відповіла їй подруга.

Позаду мене в Києві в театрі на Подолі сидить ціла делегація (років так тричі по 17) і уважно ревізує «Ревізію-Шмавізію. Й знову це збентежене:

- Що це?

І знову це - знайоме коротке і вичерпне слово у відповідь:

- ШУКАЮТЬ!

Що шукає  «виставами на відстані руки» український театр? 

Що це: модерністські пошуки психологізму і драматизму, чи  іронічна увага пост-модернізму до всього незвичного,  маргінального?

А може щось ще новіше десь між чи поза пошуками?

 А може те саме, як іноді, коли переглядаєш виставу,і бачиш такі ж пролетарські, як і колись, "агітки", які  дати нового не можуть, а дають лише "горе розуму", показуючи свою внутрішню порожнечу і нікчемність (якщо не сказати більше ... частенько показуючи своїм дійством перекручену, хвору підсвідомість режисерів)?

Які ж нові виклики й питання ставить перед театром час і глядач? 

Шукають і в київському Театрі на Подолі теж.

РЕВІЗІЯ-ШМАВІЗІЯ (а це була й моя своєрідна глядацька «ревізія»)  у постановці заслуженого артиста України Ігора Славінського за оповіданням Анатолія Крима «Берл, Берта і інші» відкриває закулісні таємниці радянської філармонії.

Забігаючи вперед, варто відмітити, що цявистава, хоч і ілюстрація оповідання, але з тих, котрі потрібно бачити лише в театрі, щоб  відчути ту особливу магічну ауру від безпосереднього споглядання акторської майстерності. Вона різко відрізняється від того, що можна побачити у своїй уяві, просто читаючи оповідання.

Ну й ця піраміда з концертних крісел з алебастровими бюстами як пам’ятник акторської слави. Полюбляє режисер всілякі «лего» з крісел виробляти. Вразило …

Моня помер, скромний і водночас улюблений всіма актор. Чоловік головбуха Берти теж вже давно відійшов в інший світ, і вона у снах й далі спілкується з ним. Але контакт перервався. Стривожена Берта (заслужена артистка України Тамара Плашенко) вирішує послати чоловіку листа на той світ і пише його в блокноті з усією «чорною» бухгалтерією та передає з мерцем Монею. Так блокнот з листом і всіма потайними записами потрапляє в труну. А вранці Берл (заслужений артист України Сергій Бойко) повідомляє про ревізію. Без блокнота, ревізія обіцяє бути фатальною. Берта вночі йде на цвинтар і тут як прояв вічної любові її чоловік «диктує з небес» всі необхідні цифри. Ревізії минають, а любов вічна.

Так, цю виставу треба таки дивитися лише в театрі. У записах вона втрачає ту невловиму магію акторської гри, втрачає той запах, який переносить глядача у творимий ірреальний світ, долаючи бар’єри між акторами і глядачем. Хоча до кінця зруйнувати «четверту стіну» між виставою і глядачем Театр на Подолі у цій виставі не наважився. 

І окремо враження про нову будівлю театру. Втілений задум архітектора геніальний. Біда лиш в тому, що надсучасний. Але це біда всіх київських архітекторів: їх не розуміють кияни, а через роки гордяться ними. Згадаймо хоча б «Будинок з Химерами» Владислава Городецького.

Така вже київська «Жіноча логіка», яку мав честь побачити на лаштунках іншого театру. Театр Кропивницького у Кропивницькомуby default приречений стати театральною столицею країни. Сказати просто, що театр «крутезний», це нічого не сказати: видно, що будівля щойно після капітального ремонту. І роблено з шиком. А на сцені під мистецьким мікроскопом  ЖІНОЧА ЛОГІКА. І знову – оповідання Анатолія Крима у постановці того ж таки Ігора Славінського. Столичні у столиці. Актори, правда, були місцеві.

«У центрі сценічного мікрокосму дві жінки – дві жіночі логіки. Перша –  типовий екстрасенс із розвороту вуличної газетки Королева Марго (заслужена артистка України Вікторія Майстренко), інша – інтелігенточка місцевого розливу бібліотекар Надя (заслужена артистка України Галина Романюк) з повадками манірної міщанки. Незважаючи на те, що Господь кожній тварі назначив по парі, доля не завжди справедлива. Тому бібліотекарка Надя очолила любовний трикутник, а Королева Марго лишилася сам на сам з черепом, ящиком шампанського і «навороченими» сусідами, яким винна 100 тисяч доларів. Начебто нічого екстравагантного – тема любовного трикутника не нова .  Але тут в першу чергу зацікавлює тонка гра смислів у тексті, гра актрис і подача образів режисером», - зазначають місцеві критики вистави.

Шкода, але, окрім дійсно тонкої гри смислів у тексті, гри актрис і подачі образів режисером у добре змайстрованій за Станіславським, виставі-ілюстрації однойменного оповідання того ж таки Анатолія Крима,  нового побачити не зумів. Хоча знову фіглі-міглі із стільців. Цього разу вони перетворювалися у надмогильні плити.

І знову спроба зрушити «четверту стіну»: в котромусь з моментів вистави Марго звертається прямо до глядача як до астральних істот. І в кінці риторичне глядачу питання:

- То в чому ж суть тієї  жіночої логіки?

А ледь незабув. Вразило своєрідне використання у виставі вірша Ліни Костенко як замовляння від алкоголізму:

Осінній день, осінній день, осінній! О синій день, о синій день, о синій! Осанна осені, о сум! Осанна. Невже це осінь, осінь, о! – та сама. Останні айстри горілиць зайшлися болем. Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем. Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій. І плаче кошик серед трав – нема мелодій.

Що шукають? Мабуть, шукають таки оте від  Кропивницького, «одухотворене надією на самостійний український театр, відрубний від московського, з яким до того часу він був механічно сполучений».  Тим часом «плаче кошик серед трав» – нема нових реальностей. І однак хочу ще раз навідатися у цей театр. Щось у ньому є.

А тим часом насуваються часи не тільки нових реальностей, нової свідомості, а й нової філософії, втіленої й на лаштунках театру теж.

Ще в далекому 1998 році в «Плеромі» (був такий журнал) наш  івано-франківський письменник Володимир Єшкілєв, разом з Юрієм Андруховичем та Олегом Гуцуляком, в контексті пошуку альтернативи пост-модернізму у мистецтві запитував як створювати вигаданий художником світ реальним для інших, а не просто «світом у світі». І запропонував метод «нюансованої деміургії» (треба буде розпитати його про те, як це) за допомогою якого, здавалося б, нереальні (і мабуть, віртуальні теж) світи вживляються в реальність і змінюють її.

Ця ідея, народжена за 12 років до «Notes of Metamodernism» Вермюллера і Аккера,  стала свого роду предтечею культури мета-модернізму, живим носієм котрої все зриміше стає, народжене у 2000-х роках, нове цифрове покоління Z.

У камерній виставі «УБИТИ КАРОЛЯ» в Івано-Франківську, Андрій Кирильчук спробував вийти поза межі вигаданих світів і запустити між двома синтезованими ним світами поступальний рух маятника.  І в даному контексті  - це мета-модернізм.

Убити Кароля, за сюжетом п'єси Станіслава Мрожека, привів свого діда онук на прийом до лікаря-окуліста (Андрій Мельник). Старому потрібні окуляри, щоб він нарешті зміг впізнати цього Кароля і застрелити його. Хто він і що накоїв - абсолютно незрозуміло. Але ясно одне: рушниця вже двадцять років як заряджена, і «дідусь буде стріляти». Лікар проводить стандартну діагностику. Тут з'ясовується, що пацієнт не знає букв. Онук (Віктор Абрам’юк) наполягає на тому, щоб доктор віддав свої окуляри. І ось дідусь (Іванна Сірко), надівши їх, впізнає Кароля в ... окулісті! Відповідно його й потрібно застрелити. Лунає постріл, і відвідувачі з почуттям виконаного обов'язку залишають кабінет, а глядачі - зал.

Андрій Кирильчук змінює сюжет п’єси: скеровує постріл в зовсім іншу людину – у випадкового  пацієнта доктора, який би й так помер.  Наказує невинну людину, котра, як виявилося в сюжеті вистави, була ще й  ангелом. І Мрожекова куля летить поза межі реального. І цією, вже Кирильчуковою, кулею режисер влучно стріляє  в культуру ще не зовсім народженого мета-модернізму. А що там далі поза межами позамежжя, - ніби запитує режисер своєю виставою. І тут же дає відповідь словами Вирипаєвих «Снів»: найкрасивіше те, що ще не народжене. Вау, це було мегакруто!

Щойно ці снайпери-переростки пішли, як лунає дзвінок … від Кароля (Овва, що там за горизонтом вистави?). «На холодне хукають, на гаряче – дмухають, а на каролів – плюють», - під завісу повчає Ангел (Андрій Батир). Невже просто плюнуть і все?

У режисерському задумі постановки багато іронії, гротеску, навіть буфонади. Відчувалося, що режисер намагався переглянути цю історію і відкинув її лінійність, визначеність та завершеність. Надав спектаклю множинності смислів, ввівши «соковитими» плямами уривки з п’єси ультрамодного нині драматурга і режисера Івана Вирипаєва «Сни».

І вийшло дійсно по сучасному, ніби відкриваєш два вікна на моніторі комп’ютера: дуже тонкі й вишукані мізансцени, де нічого лишнього і все повинно «вистрілювати», де є намагання створити хвилю, на котрій би сміхом і сльозами «то виринав то потопав» би оголений глядацький нерв. 

Така постановка вимагає величезної акторської майстерності, енергетики.

Однак експеримент з молодими недосвіченими акторами, ще, по-суті, студентами, які здавалося б ще не встигли «нахапалитися» акторських штампів, мушу визнати не вдався. Нахапалися. Прикро, що таку постановку завалили.

Пригадалося від Товстоногова, який писав, що «режисерський задум – це «змова» одинаково думаючих людей, це те, чим потрібно заразити, захопити актора, зробити його співучасником до такої степені, щоб він цей задум вважав своїм».

У пошуках нових «мелодій» для театру, я переглянув кілька звичайних, орієнтованих на пересічного глядача камерних вистав на вісті 2016-17 років. Вистав на відстані руки.  Так, звісно, що театр - не газета і не інформаційне агентство і тому реагує або із затримкою, або з випередженням. 

Але театр й не є кіно.  На «закуску» цитата від Івана Вирипаєва (того, що «Сни» написав): «Взагалі я думаю, що мистецтво - річ виконавська. У нас 100 років практикується система Станіславського. Ця система - прекрасна, але мені здається, її на якомусь етапі неправильно зрозуміли. Подумали, що це така четверта стіна, де люди намагаються переконати інших людей в тому, що є якась реальність, що вони, наприклад, в квартирі знаходяться: «Якщо я дуже сильно буду вірити в це, то і глядач повірить». Але це так не працює»

Цілком згоден з Іваном і цілком серйозно думаю, що прогрес театру у способах комунікації з залом.

А тим часом у театрі стоїть стіна – четверта стіна - між глядачем і актором, виставою й життям.

 А у людини може бути лише те, що вона створила сама. І, гадаю, сучасний український театр покликаний зруйнувати цю стіну і разом з глядачем зайнятися цією творчістю, творенням душі, образу, існування з пустоти, творенням смислу. Глядач, котрий стає діячем, з котрим творять «змову» одинаково думаючих людей до такої степені, щоб він цей задум вважав своїм.

І тоді порожній бамбук стає флейтою, і звучать мелодії нового смислу, або й взагалі смислу. А поки… «плаче кошик серед трав – нема мелодій».

 


Кількість переглядів - 331316.01.2017 20:35

Система Orphus Коментарі (0)

Додати коментар

Ім'я:

E-mail: (не обов'язково)

Текст повідомлення:



Останнє в блогах